2006
05.27

Про Піп-Іван Мармароський я чув давно. Восьма в Україні за висотою вершина – 1940 метрів .. Прямо по Попу-Івану проходить державний кордон між Україною і Румунією. Північні схили гори – скелясті, тут дуже стрімки кручі, рівним яких немає в Українських Карпатах (недарма цей гірський масив називають ще Мармароськими Альпами). Мармароський хребет є однією з ділянок Карпатського біосферного заповідника, занесеного до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут збереглися букові і смерекові праліси віком понад 150 років, багатий тваринний світ. Підігрівали мій інтерес і сучасні бувальщини. Мовляв, з Попа-Івана легко дістатися до високих румунських гір (якщо, звісно, не зловлять наші або румунські прикордонники). В Україні ніби є мандрівники, яки десятки разів без жодних дозволів переходили з країни в країну як з одного села в друге. Мені і моїм друзям дуже хотілося побувати в ролі першовідкривачів, диверсантів і альпіністів одночасно. Тому на травневі свята ми вирушили з Луцька у Мармароські Альпи.

Про черепашу швидкість у космічний вік.

З Луцька до Ужгорода близько 400 кілометрів . У 21 столітті рейсовий «Ікарус» долає цю відстань за … 11 годин! В дорозі не сталося нічого особливого, крім зупинки о 2 годині ночі на перевалі Верхні Ворота між Галичиною і Закарпаттям. Відкрилися двері автобуса, потягнуло холодом – у горах лежить сніг. До салону зайшли прикордонники і почали перевіряти паспорти. Не пощастило одному з пасажирів – у нього не виявилось жодних документів і радісні українські «штірліци» (аякже – затримали порушника паспортного режиму!) зникли разом із засмученою жертвою у нічній пітьмі. Автобус продовжив шлях і без пригод доставив нас зранку у столицю Закарпаття. До відходу рахівської маршрутки залишалася година і ми пішли подивитись на одну з місцевих визначних пам ‘ яток – Ужгородський залізничний вокзал. Цю споруду у минулому році капітально відрестраврували і перерізати червону стрічку приїздив особисто Віктор Янукович. Вокзал дійсно вражає – мармур, скульптури, посередині зали фонтан у вигляді глобуса, євротуалети, прибиральниці з машинками для прибирання підлоги, накриті платформи, яскраве освітлення. Оглянувши ужгородську «будову століття доби загниваючого кучмізму” повертаємось на автостанцію і сідаємо у маршрутку. Попереду – чотиригодинна подорож через усе Закарпаття з крайнього заходу (Ужгород) на крайній схід – село Ділове Рухівського району.

Закарпаття – Італія у мініатюрі.

Дорога від столиці Закарпаття до майже самого Мукачевого вражає рівністю, наявністю чітко видимих елементів розмітки. По обидва боки на пагорбах тягнуться нескінченні виноградники. Місцями навіть дуже нагадує Південну Італію, в якій довелося прожити рік. Пагорби ліворуч від траси поступово переходять у передгір ‘ я, які десь далеко у синій димці стають горами. Перша зупинка – водночас сумнозвісне (в сенсі брутальних виборів минулого року) і славнозвісне (своєю багатою історією, архітектурою) місто Мукачеве. На автостанції відправлення рейсів оголошують українською і угорською мовами. Сподобалися котеджі місцевого«царського села», які своєю витонченістю, граціозними балконами, виноградниками знову нагадали мені сонячну Італію. Далі було селище Берегове, райцентр Виноградово (дійсно, виноградників тут багато), міста Тячів, Тересва, Солотвино ( в останньому діє унікальний санаторій, де хворих на астму та інші хвороби лікують методом терапії у колишніх соляних шахтах на глибині понад 100 метрів під землею). Тячів і міста, розташовані поруч, знаходяться дуже близько, іноді буквально в кількох сотнях метрів від українсько-румунського кордону. Назви населених пунктів на дорожніх знаках тут пишуться українською і румунською мовами. Нарешті в ‘ їхали у село Ділове Рахівського району – населений пункт, в якому наша подорож (до цього моменту автомобільна) стала пішохідною. Прямуємо до місцевої прикордонної застави. Тут відбулася дискусія з капітаном, який довго не хотів пропускати нас у прикордонну зону. Нарешті зійшлися на сорока гривнях з трьох «у фонд застави». Група одягає наплічники і вирушає через село Ділове у гори.

Гуцульськими стежками.

Ділове (назва пов ‘ язана із сплавом річкою Тисою, яка протікає поруч, ділової деревини) – типове закарпатське село. Затиснуте з усіх боків високими горами, воно тягнеться на кілька кілометрів у вузькій річковій долині. Хати – дерев ‘ яні, на високих кам ‘ яних фундаментах (руйнівні повені тут не рідкість). Село проходимо за сорок хвилин, за крайніми хатами табличка «Прикордонна смуга», порожня сторожова будка з піднятим шлагбаумом. За черговим поворотом дороги відкривається вражаюча панорама. Над долиною, над навколишніми горами нависає, виблискуючи під променями сонця снігами, громада Попа-Івана Мармароського. Буквально за хвилину сильний вітер, який ширяє над гірськими хребтами закриває від наших очей вершину білим туманом. Перший акт грандіозної гірської вистави закінчено. Продовжуємо шлях, о першій годині дня зупиняємось на обід і трохи відпочивши, починаємо підйом у гори, йдучи стежкою через букові ліси. Підйом досить крутий і затяжний, наплічники тиснуть на спину, футболки можна викручувати. З відмітки 1100 метрів час від часу на стежині починають траплятися клаптики снігу, з 1200 метрів зустрічаються вже цілі снігові поля довжиною по 10- 15 метрів . Навколо місця – надзвичайно рідко відвідувані людьми. Якби не стежка, то можна було б подумати, що цивілізації тут взагалі немає. На сніговому покриві де не де помічаємо сліди тварин: це пройшли благородні олені, тут перебігла зграйка козуль, з цього місця злетів потривожений красень-глухар. Раптом посеред стежки – великий круглий слід з відбитками довгих кігтів. Сумнівів немає – нещодавно тут бродив дорослий ведмідь. Від цього маленького відкриття стає водночас і весело (є ще ведмеді в Україні) і трохи лячно. Темний смерековий ліс стає ще таємничішим, а різноманітної форми стовбури дерев крізь гущавину ми час від часу приймаємо за косматого вуйка.

Там де гори, полонини.

Через три години стежка виводить нас на висоту 1550 метрів . Йдемо паралельно хребту з лівого боку. Якби піднятись ще метрів двісті вгору, то можна опинитись на державному кордоні між Україною і Румунією. Але сьогодні часу на подібні пустощі у нас немає – сили виснажені затяжним підйомом та й сонце незабаром зайде. А до гуцульських колиб на полонині Лисичій під Попом-Іваном, де плануємо заночувати, ще близько 8 кілометрів . Ліворуч гірський схил, вкритий смереками, уходить донизу у долину. Праворуч теж схил, але він різко йде вгору. Над стежкою інколи нависають вкриті мохом сірі скелі. В деяких місцях доводиться долати гірські потічки, які народжуються під променями весняного сонця десь на хребті, перетікають через стежку і несуть свої води у долину потоку Білого. Гори, тиша, чисте повітря, жодного людського сліду. Декілька раз праворуч від нас то з дерев, то прямо з землі здіймалися чорні, як комини глухарі, важко б’ючи короткими крилами перелітали стежку і пікірували донизу, маневруючи між смереками. В одному місті з крутих схилів гори зійшла лавина, засипавши стежину снігом і камінням. Доводиться спуститися трохи нижче і обійти схилом небезпечне місце. В долині ліворуч від нас світить сонце, а вершини хребта праворуч огорнуті туманом. О сьомій вечора нарешті виходимо на полонину Лисичу. Омріяні колиби – декілька сараїв з купами овечого навозу всередині, але одна з них має житлові відділення-кімнати. Тут вже зупинилась туристична група з Івано-Франківська (але є серед них тернополяни, львів ‘ яни і навіть один лучанин). Нас гостинно запрошують погрітися біля ватри, пригощають гарячим чаєм. Про що в цей вечір ми тільки не говорили! Весело тріщало багаття, випивалась неймовірна кількість чаю, поступово затихали гори. Вщух вітер, червоне сонце довго-довго котилося над горою, кидаючи багряні відблиски на небо, поки не заблукало десь у безкраїх смерекових лісах. Коли на чистому гірському небі з ‘ явилися перші, яскраві, великі зірки ми пішли у нашу «кімнату» і заснули міцним сном втомлених людей.

Зранку вилазимо, цокотячи зубами, з теплих спальників на пронизливий ранковий холод. Сусідів вже і слід простиг – зараз вони піднімаються до вершини. Світить сонце, а в долині між горами стелеться, немов біла казкова ріка, молочний туман, який поступово піднімається все вище, вище і згодом зникає. Розводимо багаття, снідаємо. Через дві години повертаються голодні, змерзлі, втомлені але щасливі франківчани – вони щойно підкорили головну вершину Мармароських Альп. Підбадьорені їх успіхом рушаємо вгору. Підйом крутий, але, важко дихаючи і час від часу вимірюючи глибину снігу, крок за кроком вперто набираємо висоту. Смереки поступово дрібнішають, розступаються, потім зникають зовсім. Долаємо чагарники і згодом буквально виповзаємо, користуючись всіма чотирма кінцівками, по крутому схилу на хребет, вкритий тонким шаром снігу, з-під якого де-не-де стирчить минулорічна пожухла трава. До вершини ще йти і йти, гори у тумані, видимість – 400 – 500 метрів . На автопілоті минаємо одну передвершину, другу і, нарешті, бачимо високий бетонний стовп, який вказує, що мрія досягнута. Вибух емоцій, розгортання прапору рідної фірми, фотографування у різних позах. Щоправда, радощів могло бути ще більше, якби ми мали змогу оглядати гірські панорами, а не щільний білий туман. Обережно підхожу до краю прірви, дивлюся донизу. Круті, скелясті ребра Піп-Івана губляться у кількох сотнях метрів внизу у туманній імлі. Остаточно змерзнувши і не дочекавшись прояснення, спускаємося донизу з підкореної вершини. За годину досягаємо колиб. Франківчани пішли на спуск, ми перебираємося у кімнату з пічкою-буржуйкою, яку попередньої ночі займали вони. На дворі тим часом розігрався вітер, повалив мокрий сніг. Інтенсивно розпалюємо грубку – відчутно похолоднішало, крізь щілину в дверях у наше тимчасове помешкання надуло трохи снігу. Раптом чуємо поруч з колибою голоси людей і до нас заходять двоє гуцулів у камуфляжному одязі. «Хто такі, що тут робите, це заповідник, зараз будемо розбиратися, ось наші посвідчення», – завченою скоромовкою, розрахованою на переляканих туристів, заговорив старший «опришок». Дістаю своє посвідчення громадського інспектора охорони природи, представляюся. Ентузіазм лісників відчутно згасає, але вони все ще намагаються якимось чином (у вигляді штрафу чи плати за прохід у заповідник) отримати від нас певну грошову суму. Проте отримавши гідну і рішучу відсіч місцеві послідовники справи Робіна Гуда, невдоволено буркочучи собі під ніс «Гаразд, ми сьогодні добрі», зникають у заметілі. О 16.00 за дверима колиби почулося потріскування рації, голоси. Ми приготувалися до «відбиття» ще однієї перевірки, на цей раз прикордонної. Але це виявилась туристична група з трьох хлопців і трьох дівчат (у дівчат були з собою короткі лижі для спусків з вершин). Поспілкувавшись з нами декілька хвилин вони вирушили далі. А ми тим часом під завивання карпатського вітру п’ємо чай, від якого по всьому тілу розтікається приємне тепло. Сьогодні лягаємо спати рано, бо завтра на нас чекає затяжний спуск у долину у складних погодних умовах.

Лучше гор могут быть только горы…

Зранку прокидаємось від холоду – дрова закінчились і буржуйка під ранок згасла. Швидко снідаємо, запиваючи холодним чаєм. Одягаємо наплічники, виходимо надвір. Вітер стих, але все навкруги у тумані, під ногами рипить свіжий сніг. Від колиб униз веде стежка. Величні смереки з обох боків в інії, температура два-три градуси нижче нуля. З висоти 1200 метрів ніби потрапляємо в осінь – сніги закінчуються, під ногами шурхотить товстий шар минулорічного листя, стежку інколи перегороджують стовбури повалених вітром великих буків і смерек. Дерева тут вражають своїми розмірами, деякі з них сягають тридцятиметрової висоти. Минає три години спуску і ми опиняємось у долині потоку Білого. Тут вже значно тепліше, крізь хмари час від часу проглядає сонце. Стежка, яка йде понад потоком, в одному місті уходить прямо у воду. На цьому місті має бути міст, але бурхливі карпатські весняні води просто змили його. Знімаємо взуття і обережно у крижаній воді по слизькому камінню переходимо вбрід потік Білий. Буквально у двох метрах праворуч міні-аналог Ніагарського водоспаду, вода з грохотом зривається вниз з висоти десяти метрів. Далі знову потрапляємо на сухе місце і прямуємо до села Ділове. Вітер тим часом на кілька хвилин розганяє хмари у горах і ми з долини милуємося засніженим Попом-Іваном, до якого, як до старого друга, обов ‘ язково ще повернемось. Ще через годину досягаємо Ділового, зупиняємо автобус до Івано-Франківська. Дорогою підсідають інші туристичні групи, які теж мандрували Мармароськими Альпами, але з інших сіл, іншими хребтами, щоб оминути прикордонну заставу. А якби у прикордонні навести елементарний лад, на місті реєструвати без бюрократичних процедур туристів і легально брати з них помірну плату за прохід територією заповідника, від цього мали б зиск і прикордонники, і лісники, і місцеві жителі, і самі мандрівники. Місцеві бюджети поповнилися б чималими надходженнями від туризму, адже бажаючих побувати тут є багато, заробили б на туризмі (сувеніри, заклади харчування, надання нічлігу) гуцули. А прикордонникам не довелося б посилювати наряди, вислуховувати докори від румунів і доповідати начальству про чергові затримані групи порушників кордону.

Вранці у вівторок з запиленого, старезного ужгородського автобуса на зупинці «Центральний ринок» у Луцьку вийшли три давно неголених, пропахлих димом і потом особи з величезними наплічниками. Їх поява викликала пожвавлення в оточуючих. Підкотив тролейбус і людський потік, який рвонувся на штурм «рогатого», підхопив і поніс з собою трьох туристів. Через хвилину вони вже їхали, затиснені з усіх сторін, у пекельному череві громадського транспорту. І так їм захотілося в цей момент втекти з розігрітих сонцем кам’яних джунглів, від людської суєти, штовханини і знову опинитися на засніженій полонині Лисичій під горою Піп-Іван Мармароський поруч з українсько-румунським кордоном. Там, де стоять засніжені тридцятиметрові смереки і лише шафрани Гейфеля, які несміливо пробиваються крізь сніг, нагадують, що незабаром і у високогір’я прийде весна.

Сергій Григоренко
Фото автора, Ігоря Галочки, Володимира Кралі

Прокоментуй!

Add Your Comment
*