2007
10.20
Буде нам з тобою що згадати
Після довгих збавлених ночей.
Вивчив я далекий звук гармати
І тривожний блиск твоїх очей.

(Повстанська пісня)

Як Вас представити на сайті?
Можна просто – Леся Бондарук, журналіст. А можна іще додати (і ми додаємо) науковий співробітник, Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства науки і освіти України. Це науковий заклад при міністерстві. Я туди пішла працювати з газети «Шлях перемоги», зараз періодично друкуюся в «Шляху», «Без цензури», співпрацювала з журналом «Телекритика» ну і з рядом видань, які займалися передруком моїх статей або були одиничні співпраці.

Хто такі журналісти і чому Ви вважаєте себе журналістом?
Я вважаю, що журналіст, передовсім, не байдужа людина, яка сприймає світ по-своєму, має що сказати суспільству таке, що заставить людей дивитися на той світ крізь його бачення. Це важливо, туму що кожен матеріал, який журналіст пише, суджу по собі, несе відповідальність за кожне слово і кожну думку. Це тому, що люди сформовані так, що деколи у брехню вірять тому, що вона була надрукована у газеті. Тому дуже важливо пишучи відчувати ступінь відповідальності. А крім того, журналіст – це людина яка мусить постійно вчитися і самоудосконалюватися. Коли пишеш інтерв’ю з певною людиною ти повинен підготуватися і добре розбиратися в предметі розмови. Якщо потрібно висвітлювати якусь подію, потрібно знати, що відбувалося перед тим і які будуть наслідки. Я займаюсь журналістикою з одинадцятого класу і постійно доводиться перечитувати купи книг і спілкуватися з різними людьми на різні теми.

Чим відрізняється журналіст від не журналіста?
Здатністю писати. Я бачила людей, які роблять багато роботи пошуковця, але висвітлити якусь точку зору їм чітко не вдається. В мене є різні знайомі, є люди, які пробували себе в журналістиці, але невдало, вони не могли чітко формувати думки. Хоча, журналіст – це така професія, якої завжди можна навчитися. Але тут знову ж таки потрібно починати з себе: самовдосконалення, спілкування з людьми, читання книг і т.д. Постійно потрібно тримати руку на пульсі. Є такий у Києві дисидент, політвязань – Микола Матусевич, він каже: – Якщо ти перестав ловити мишей, то ти вже мені не цікавий. Журналіст, то така людина, яка постійно ловить мишей.

Хто ніколи не стане журналістом?
Байдужа людина. Тобто вона може бути журналістом, але вона не відбудеться, як журналіст. Для мене журналіст, то якийсь певний знак якості. Людина, яка може сформувати точку зору корисну і цікаву для людей.

Принципи журналістів або девіз журналістів?
В мене принцип один – відповідальність за кожне моє слово і кожну мою дію. Я працювала вісім років в газеті «Шлях перемоги», це газета, яку заснував Степан Бандера в 1954 році в Мюнхені і в 1993р. вона переїхала до України. Цю газету передплачують в Україні і у 28 країнах світу. Тому існує дуже сильний зв’язок з читачем. Кожен день на стіл мені клали біля 20 листів читачів, по них дуже добре відчуваєш зворотній зв’язок з читачем. Люди дуже гостро реагували на кожну статтю, чи передачу. В процесі листування дуже добре відчувається відповідальність за сказане чи написане.

Чого ніколи не зробить журналіст?
Журналіст здатний на все. (сміється)
Справжній журналіст не збреше. Проте, деколи брехня є добрим засобом до здобуття правди, але то трохи інше. Просто деколи доводилося видавати себе за іншу, щоб здобути правду. Особливо в часи Кучми, наприклад, щоб пройти через міліцейський кордон чи попасти на якусь закриту подію. Але хотілося, щоб журналіст казав правду.

Як ви стали журналістом і коли відчули, що є журналістом?
Перша стаття вийшла в 1994 році, щойно закінчила одинадцятий клас. Це була стаття «Повстанськими стежками» – своєрідний учнівський звіт про те, як ми відвідували місця де діяли повстанці. А потім, на першому курсі історичного факультету, запросили до Школи молодих журналістів людей різних курсів, різних факультетів. Це була школа під керівництвом Валентини Штинько (журналіст газети «Волинь»). Всі хто рік протримався в тій школі – ніхто не пішов працювати за фахом, всі стали журналістами. Потім я трохи спробувала співпрацювати з газетою «Волинь», «Віче», «Народна трибуна». А потім я дізналася про газету Шлях перемоги» і, будучи не байдужою до подій які відбувалися на Волині, стала дописувачем і туди. А одного дня, приїхавши на День Києва, зайшла в редакцію віддати черговий матеріал, це був четвертий курс університету, і редакторка Марія Базелюк запропонувала мені роботу. Я повернулася в Луцьк, здала сесію і поїхала на літо працювати у Київ.

Коли Ви відчули, що стали журналістом?
Коли почала працювати у Києві. Почалися перші робочі дні, перші інтерв’ю і брифінги.

А чи був якийсь перший конкретний момент, коли прийшло розуміння що Ви журналіст?
Так. Є дуже пікантна історія, яка відбулася 9 березня 2000 року. Ми пішли тоді до пам’ятника Шевченку, запалили свічки і тоді один із наших друзів прийшов і сказав: «Ви чули там самостійники Компартію захопили?» І тоді я забула все: що сьома година вечора, що є особисті плани, я відразу зі всією компанією побігли туди. Пройшли через два міліцейські кордони. Тоді ми стояли до часу ночі. Тоді я спілкувалася, задаючи питання прямо у вікно, де самостійники були готові до самоспалення, спілкувалася і з Башуком, який був їхнім адвокатом, потім приходив і Володя Цибулько, він тоді був радником Прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, там також були і Удовенко, і Олена Бондаренко – народні депутати. Тоді я працювала ніби на гарячій точці. Для мене це ознаменувалося тим, що я приїхала на ранок у редакцію і описала всі події. Відтоді я п’ять місяців мала свою сторінку у газеті – «Свободу “Самостійній Україн”і». Ці п’ять місяців я мала зв’язок з адвокатами і через них з ув’язненими самостійниками. Я перезнайомилася зі всіма їхніми родинами, зібрала багато їхніх фотографій. Наша газета перша опублікувала всіх самостійників обличчя і їх вимоги, опублікували їхні записки з вимогами. І тоді була умова прокурора Подільського району, що ми відпустимо самостійників коли ви здасте Башука, а Башук тоді переховувався. Потебенько подав у розшук Башука, а до мене підійшов адвокат і сказав, що є можливість зробити інтерв’ю з Башуком. Я тоді з ним зустрілася і ми зробили інтерв’ю в кафе напроти кафе де обідають СБУ-шники. Тоді вийшов мій матеріал – «Башука ніхто не шукає». Після того в мене завжди була третя сторінка, про перебіг розшуку. А потім була прес-конференція Потебенька, де я задала запитання про те, що він тримає заручників і він тоді це визнав, а ми дали просто прямим текстом його відповідь. Він, Генеральний прокурор, тоді визнав, що тримає заручників, молодь. Коли випускали самостійників, чотири дні, я ходила до СІЗО їх зустрічала і вони розказували про всі тортури, яким піддавалися там. Там реально калічили тих людей лише за їх політичні погляди. Після цих подій я відчула силу свого слова і силу своєї професії.

Яке найбільше враження, або задоволення Ви отримали від професії?
Інтерв’ю з Валерією Новодворською. Я давно хотіла це зробити, але технічно не уявляла, як це можна зробити. Я два місяці готувалася до цього. І от через рекомендацію Євгена Сверстюка, відомого філософа і письменника, отримала телефони Валерії Новодворської, зателефонувала і познайомилася. І одного разу я була на конференції у Москві, де була доповідачем, і от, як тільки я приїхала, відразу пішла на зустріч з Валерією Іллінічною. Це була цікава зустріч. Вона почалася зі співу двох пісень. Вона співала: «Вновь Бандери голос в роще слышен, пулемет свил гнездышко на крыше…», а я співала: «Що то за шум учинився, що комарик у повстанці зголосився. Зголосився наш комарик у повстанці, щоби бити москалів – голодранців». На такій бандерівській ноті і почалося наше інтерв’ю з Новодворською. Цікаво її було почути точку зору і про Джохара Дудаєва, і про Звіада Гамсахурдію. Мені пощастило через рік познайомитися з молодшим сином Дудаєва, а ще через півроку з Алою Дудаєвою. Я не робила з ними інтерв’ю із зрозумілих причин. Думка Валерії Іллінічної про них була дуже об’єктивною. Мені подобається її стиль думки, вона дуже талановитий публіцист і журналіст. Вона мені подарувала свою книгу спогадів з підписом: «Лесе – украинському повстанцу от повстанца российского» Поки ту книгу читала, то декілька ночей спати не могла, – було дуже сильне співпереживання.

Чи є справжні журналісти в Луцьку?
Безперечно є. Передусім я б хотіла назвати Валентину Сергіївну Штинько, тому що вона не просто журналіст по життю, але і за останніх 5-6 років навчила дуже багато талановитих журналістів, вона веде школу молодих журналістів. І хотілося б назвати Надію Павлівну Гуменюк, журналіст, письменник. Мені також подобаються публікації Володимира Вербича, я його читаю в газеті «Без цензури».

Що треба зробити, щоб стати журналістом?
Передусім, я б хотіла сказати, що не треба робити. Не треба йти на журналістський факультет. В Україні криза журналістських факультетів. Як свідчать мої друзі, які там вчилися, – ще жоден факультет не зробив багато якісних журналістів. Зараз в Москві є така фішка, що на роботу беруть будь-кого, крім професійних журналістів. Тому що у них є амбіції журналістські, але нема отого почуття «ловити мишей».
Достатньо бути не байдужим до людей чи події і мати хотіння висловитися. Кожна людина може написати статтю в газету і, якщо стаття буде варта того, її опублікують. Отже, не байдужість, відповідальність і постійне удосконалення. Бути готовим до того, що ти можеш сказати, щось таке, чого не може сказати твій сусід. Зрештою, потрібно спробувати. От я суджу по собі: я все життя мріяла бути істориком, але я спробувала і в мене вийшло, тепер я журналіст.

Яка Ваша мрія, як журналіста?
Може це буде звучати складно, але ця мрія в мене з’явилася після того, як я відвідала Литву і спілкувалася там з відомими журналістами, в мене тоді сформувалася така мрія, щоб в Україні були незалежні видання. Незалежні видання здатні зародити здорову дискусію з того чи іншого предмету. А мою особисту мрію, важко сказати, можливо, це видати свою збірку найцікавіших журналістських матеріалів.

Ваше побажання для всіх журналістів
Ловити мишей. Ловити мишей в широкому розумінні, бути на пульсі життя.

Хто для Вас є прикладом справжнього журналіста?
Дуже багато можна назвати прізвищ. Серед них багато моїх друзів, яких я просто не можу не назвати. То буде більше десятка прізвищ.

Щоб Ви хотіли сказати такого, що не попадає у офіційну пресу?
Не можу нічого сказати. В цьому випадку, я щаслива людина, бо у мене немає неопублікованих статей.

Чи ви щасливі, як журналіст?
Так! І можу дуже багато пояснити чому. Отих вісім років роботи в Києві звели мою журналістку діяльність до спілкування з дуже цікавими людьми. Я пишаюся тим, що мене життя звело і я спілкувалася з Леонідою Світличною, дружиною Івана Світличного. З Надією Світличною, мені приємно, що я була з нею знайома. Рауль Чилачава, відомий грузинський письменник, класик. Протягом трьох років ми дуже тісно спілкувалися, ділилися ідеями, творчими планами, просто як друзі. Приємно те, що я уже більше півроку у Луцьку, а друзі з Києва дзвонять і кажуть – як же тебе тут бракує. Приємно те, що минає час, а друзі лишилися, значить дружба була справжньою. Дуже приємне було спілкування з Євгеном Сверстюком, Василам Куком, останнім головнокомандуючим УПА. То людина легендарна з чудовим аналітичним складом ума, з ним надзвичайно цікаво спілкуватися. Мені приємно, що я спілкувалася з Семеном Глузманом, слово якого буде ще довго авторитетним не лише серед правозахисників. Мені приємно, що працюючи в Києві я була не простим заробітчанином, а зуміла познайомитися і потоваришувати з різними цікавими людьми.

Яке запитання нам слід було б запитати?
Про подію, яку я найбільш запам’ятала працюючи журналістом. Це поїздка на Соловки. Разом з журналістикою я реалізувалася як історик. Я написала дисертацію на тему: «Повстання українців у Радянських концтаборах». Поїздка на Соловки досить багато дала мені, як людині. І ще багато дала мені поїздка, яка відбулася більш як рік тому. Це автопробіг Київ – Беслан – Тбілісі. В цю поїздку поїхали самі відчайдушні і за свої гроші. Тоді ми проїхали через Осетію, Інгушетію, трохи через Чечню. Через три місяці Оля Годованець і оператор поїхали знову до Беслану і зробили шикарний матеріал про Бесланську трагедію. Цей матеріал мав вийти у передачі «Подвійний доказ». Але, власне, через цей матеріал передачу «Подвійний доказ» було закрито. Тому що вони привезли матеріал, де російські штурмовики казали: «Мені соромно бути росіянином в країні, де так безжально вбивають дітей»….
Там я зрозуміла, на скільки політика може бути жорстокою до неможливості, коли заради політичних амбіцій гинуть діти.
І третю подію, яку хотілося згадати, це мене запросили, як доповідача на антикомуністичну конференцію у Литві. Я була доповідачем про те, як українці боролися проти комуністів і було дуже приємно відчувати підтримку. Тоді розумієш, що є народи з якими нам завжди буде по дорозі. Ми завжди будемо розуміти один одного і завжди будемо друзями. Приємно, коли тільки за те що ти українець, тебе готові носити на руках. Тоді розквітає почуття гордості за свій народ. Це я відчувала і в Грузії і в Литві.

Що таке неформат у Вашому розумінні?
О, то дуже гарне запитання. Коли в Рауля Чілачави запитали його мрію, він сказав: – Писати вірші гідні заборони.
Є у Василя Симоненка вірш:

Можна вірить другові чи милій,
Марить на яву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати,
Ті, що не палають, не горять.

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого не можна.
Ото неформат. Робити те чого неможна, але завжди дотримуватися людських меж. Наприклад, я могла б багато чого не робити у своєму житті, але я не могла бути інакшою.

Що б ви хотіли побачити на неформатному сайті?
Нестандартні ідеї, чого вже я бачила у вас, думки і внутрішню молодечу, максималістку не скованість. Вона дуже потрібна. Дуже страшно, коли молода людина є рабом. Вона тоді не здатна до подвигу.

В представника якої тусовки, нам слід було б взяти інтерв’ю?
Меді дуже приємно спілкуватися з Ігорем Гузем, от можете в нього взяти.

Ваше побажання для всіх відвідувачів сайту
Бути небайдужими до долі України.


3 коментарі

Add Your Comment
  1. А чи існує зараз школа молодих журналістів?
    Якщо так, то де її шукати?

  2. А де фото?

  3. А таки й справді – де Лесине фото????? То є блискучий журналіст і просто гарна жінка, яка має маленьку дівчинку, від чого стала ще гарнішою. Лесю, чому тебе від нас ховають?!

*