2009
10.30

Символ210.jpg

Автор: Котис Олександр

“Сублімація”

_______________________________________________________

К… Це просто крик орла – одного немолодого поета, а може й ні (бо таки до мізків добряче впарено раціоналістичний мазок), а інколи дуже здається – старшно як! – то нічого подібного: звичайне хтиве бажання того, хто коли вже нарешті подорослішає, кричали вони, а мимохіть проскакували і такі моменти, – він… він задає мені «на засипку» і потім м’яко, підступною ходою самозакоханості, кидає у прірву образи, типу, геть; а зовсім до кпину не брав, а може в нього прабабка єврейка, і він нікому нічого не винен, тільки дивись-но, що я тоді нічого в тому не знавсь (ну а там усяк бувало), а вже так зразу – анітелень. Хіба так можна? Я втікав, а що було робити – бідного прижали невротизми у тролейбусі, з наклепами шо ти мене трогаєш – а червоніли таки щочки і в животі аж крутило, вже потім, а тоді (іншої ситуації) той біля мене ставав і своїми старечими долонями робив лоно і вигрівав ними помідори, довбень, думав, краще ростимуть, сонця треба, сонця; то вже навзнак інший він ніц не міг поворухнути, бо «а ми були малі і голі» – і тільки потім признаюся, що він – то був я, хоча він завжди про це знав.

…Символічно – йду собі до тієї кухні, яка (коли ще була зовсім у бамбуках тільки свідкувала зачаття великої свободи думки – так принаймні, він тоді думав, або, як могли би наректи старі – а зрештою, то пофіг) тепер також може зігріти духовне майно, бо тепер там так багато символів ще не реалізованих мрій – о так, мрій, мрій! – далі були дивани і телевізори – трохи стверднув, даючи про себе знати, буцім він стоїть на сторожі вихлюпаного лібідо, той, гарячий душ з трьох літер. О саме так, з трьох літер, бо як маю ще казнути, коли і так вже доволі розгуляя відпустив на волю, а саме явище постмодерністської розкутості ще піддається таким сірим упередженням – це ж треба: живе у полісексуальному двадцять першому столітті, а вищезає своє внутрішнє щастя такими скутими забобонами епохи Середньовіччя! Я замилувався тими бездоганно опуклими формами, тими витонченими лініями, майстерно виписаними великим художником на полотні життя, ба кольорами (натягує спогад про новинні «збочення», але насправді такі зрозумілі вияви, як сказали з телевізора, що скинувши біло брудні сандалі із кислим запахом поту від внутрішніх підошов, він почав лизати їй п’ятки) до фактурності пахучими із протертим запахом горбиків-манюнь – де таке бачено, на картинах, скульптурою сприйнято, а звівши: (те саме що ходити по галереях і виставках на стриптиз-мистецтво) це тільки форма автобіографії, як взагалі можна милуватись тим, коли біля мене – я сам? Гарно! І від того починає гріти знизу живота, ба навіть двічі – ще б пак! – і від самої ідеї і від власної свободи, незалежності, кричали з телевізора, суверенності – задовбали, йолки: повиганяйте спочатку з крамо…, ой що це, а, я ж про мистецтво; унітарності, кричали з телевізора, а я мимоволі позиркував донизу і лукавим жестом підборіддя підперав, не можу не помітити чудової обереми екрана – рожево-голубої (так-так), прямо етюд у ясно-червоних кольорах, чи краще – пістрява стрічка.

А згадавши знову великого Се, надумую колись таки йому відплатити – та ні ж, зачекайте: високо, художньо, тепер, бачте, такі часи настали – ніяк не можна просто викинути старі речі за вікно на новий рік – знизу-бо також життя, і то дарма, що він був не схожим на українця, а трохи західніше, однак, повертався тоді додому, а була надворі вже пізня осінь, чи-то пак невдале літо, коли ти себе вперше спробував у ролі багатія на тачці з роздутим до неможливості (до речі, роздутим від бездарності міфами про зіпсованість насправді трохи інших, за іншими обставинами житих, просто інших, глибинно думаючи – таких самих; вертав потім домів, і трохи наверх – так, саме там, туди, трохи вище вулицею і зобачиш уже намолений незрілими думами восьмиповерховий будинок, сім з яких – на чорта треба. І тоді не варто кривитися від поставленого натяку (бо чого тоді було взагалі йти сюди з початку абзацу?), а він, я пам’ятаю: відкриваючи цілком логічні таємниці, трохи може притрушені суспільною свідомістю, чи краще, ясно – несвідомістю, виклав мудрість, що то насправді!, насправді у кожного є такі мотиви всередині, десь глибоко-глибоко, які вряди-годи проявляються незрозумілими образками, піддаючись: «я захворів?», часами вони сміливо, а іноді і навіть взагалі – безсоромно виходять погуляти широкими просторами прихованої думки – а то відбувається лише у деяких, а в інших і дійсно на подумці хвороба, але кожен має те у собі, виношує крізь життя, притрушене культурними заборонами і власною немічністю – і нема тому ради! – перед таким грандіозним матеріалом, яким наділений живий організм ще із віків вічних, амінь. І Се – ото вже згадати, бо нікому воно до товкмачки може і не дійти через «пусте», поки сам не стане сміливим перед собою, або не визнає, що він душевний кастрат, на що також треба сміливість – розкривав перед нами уже сказану правду, і всі йому йняли віри: погляди прикувались із широко розкритим щирим поглядом, така-бо назбиралася тоді компанія, шість постійних чоловік, і два непостійних (з комплексного простору), ходили два рази на тиждень, потім кожен день згадували і мінялись, як того вечора опісля йшли додому, і як бабка тоді ще до тролейбуса не добігла і впала, пам’ятаєш, а водій закрив двері і поїхав і ми з тобою сміялись, згадала, і коли опецькувата панна казала, що через тих львівських придурків у нас держави нема (бідненька, вона не знала, що то не вони у тому винні, а перше – допитувався в тебе, чи він їй-богу там жиє), і коли було пішки вертались додому, ще потім жаліючи, що не сховалися від надзорного ока – се було, було, а потім минуло і довго ще я тоді плакав, що вже нікого не залишилося, а мені таки доведеться випити такі пророковані мною пілюлі – я вже потім пізнав, що він-то був мудріший, а я на той час – ще гірший і тому виявлялася така нездоланна прірва, яку майстерно витяв трактор прогресу на екрані про совіцьке кіно, яке я сидів і дивився, звісивши на ріг оббитого червоним стільця свої гарнюльки (вони у мене викликали такий піднесений стан, як у шаолінських монахів, коли вони роками нічого, опріч корінців не їдять і кайфують від цього і я б кайфував, і я б очищався, тільки я це роблю не так далеко і не такими – як би так правильно сказати – засовами, ні, засобами: а це одне і те ж, і теж!), переконуючись, як же до чорта божественно вони виглядають, (і хай не пасують до моїх джинсів і білої футболки з репнутим манго, вони витямлюють ув іншому) і тут нічого мені перечити – краса – матеріал для споглядання. Потім зазираю до дзеркала, мені уявляється, як він, сам нічого не підозрюючи, сидить у темнуватій кімнаті із включеним ящиком, стоять стільці, розкидані по хаті брудні речі, вітерець вдуває крізь прочинене вікно до нього одного запах вулиць, а відображення розбурханої від того тюлі в унісон зі спокійним поглядом вимальовує почуттями особливий стан, раптом помічає, що кімнатою бігає підступно якась тінь, якась ніби його, яку він бажає роздвоїти, встає і розуміє, що то його довго витребуване щастя, десь вони ловлять один одного і починають кохатися, аж вуха закладає, розтеліпана тюль заспокоює і доводить почуття до потрібного забарвлення уяви, звуки проминають крізь вуха, так і не пробудивши непотрібних асоціацій, і він ніжно починає обмацувати червонувато-жовтаву убрань, все нижче спускаючись до синеньких штанців, до залізного оширшавлення на них і голодними безтямними рухами робити щастя собі, підносячи душу до вершин катарсису зажатості, відкритості, розкутості і повноцінного насолодження від використаних можливостей (від цього нез


5 коментарів

Add Your Comment
  1. вкотре переконуюсь як незручно читати, як ріже в очі білий текст на чорному фоні…
    чесно, мені сподобалось, думки, слова, щось таке трохи знайоме, щось притягує та водночас дивує, деяких слів давно незустрічав у розмові..

    не все розумію, але думаю що тут так і має бути, адже написано не для розуму, а для трішки вищого сприйняття, моя думка.

    вперше як відкрив, побачив скіки читати, не було бажання, пересилив, перший абзац, втягнуло, знайшов щось для себе, дочитав до кінця, захотілось продовження, але продовження не написаного, а продовження відчуття та думки. думаю через деякий час перечитати ще раз, незнаю навіщо, просто хочеться..

  2. оним зі способів продовжити відчуття є прочитати далі. тут, до речі, тільки невеличкий уривок.

  3. leeon правду каже..текст ріже очі)тому я його скопіювала в ворд і роздрукувала. Прочитавши не скажу що в захваті,але мені сподобалось. Стиль написання не досить доступний надто ти пригаєш з однієї думки на іншу, інколи просто не розумієш що читаєш, але є моменти які дійсно захоплюють і їх би хотілось почитати більше. Відчувається що людина має свій характер, власну думку про світ, незвична в своєму мисленні,що притягує)

  4. то давай далі, тут, або на пошту)

  5. так і має бути – одна думка перетікає до іншої, обривається, зливається, вивершується, без початку закінчується, …
    тут далі не буде. “Язакінчив” )))

*