2009
10.31

Символ212.jpg

Автори: romuald, Tanjeta, Ziegfried, edge, Франя, kotyk, Jonny

Ідея даного тексту полягає в тому, що перший автор починає писати, а наступний продовжує. Причому з тією особливістю, що будь-яка попередня домовленість про сюжет, принцип, стиль відсутні – кожен пише, як пише, не намагаючись втиснутися в якісь рамки. Виходить віртуозна тканина, яка своїми згинами і вихвилясами направляє читача в досить насподівані повороти сюжету та відчуття від прочитаного.

__________________________________________

Terra inkognita

romuald–
Чоловік сидів, попиваючи пиво, і досвідченим поглядом розглядав людей в барі. Ось двоє, молоді чоловіки, обоє десь працюють «на пана», перестрілися після трудового дня перекинутися кількома словами, вип’ють по бокальчику і розійдуться. А ось дві молодих панянки, явно студентки, ці хоч і взяли по «ноль три», будуть дудлити його зо три години, так як тут ціль інша – потусуватися в барі, попліткувати про життя і (може) познайомитися з кимось молодим-симпатичним-забезпеченим (прообраз принца на білому конику), який в даний момент самотній і якраз потребує чарівної молодої незнайомки… А ось група «неформалів», назвемо їх так, цей бар для них не просто забігайлівка, а своєрідне місце паломництва – тут майже завжди ввечері можна зустріти когось з «своїх»; вдень вони програмісти, дизайнери, сисадміни, перекладачі чи просто студенти, а ввечері стають членами касти «не таких як всі». А це от хлопець в костюмі-галстуці – явно банкір нижньої ланки, не мав часу забігти додому передягти «дрес-код» і тепер з товаришем чекає, коли ж нарешті принесуть закуску до майже допитої мензурки «два по сто». А ця от брава компанія явно йде святкувати чийсь день народження в «банкетку» – всі такі охайні, вибриті-помиті, букетики, пакетики з подарунками, дівчата «з ногами»… Закохана парочка в куточку; бармен, руки якого автоматично визначають скільки кому доцільно недолити-перелити і чого саме; офіціантки, погляд яких при певному досвіді роботи дозволяє безпомилково визначати стільки смачних речей можна впарити клієнтові «бонусом» до його замовлення, чи варто дещо розмито малювати цифри в рахунку чи краще не ризикувати; адміністратор – особа, яка може одним вмілим жестом магічної руки зробити «замовлений» столик «вільним», якщо кількість і якість клієнтів вказує на їхню «платоспроможність»… Коротше, все традиційно і банально, «знакомые все лица»… Тільки один чоловік випадав з цієї гармонії, і наш «спостерігач» ніяк не міг його ідентифікувати – що ж це за «птіца» така і як вона сюди залетіла…

edge
Було очевидно,що він сидить в очікуванні приятеля,чи компаньйона,адже на столику стояло два *”дорослих” пива,одне з яких було ним надпочато.Також неозброєним оком було видно як він нервово потирає бокал і нишпорить по залу дрібними ,як горошини,оченятами.
Раптом,біля входу почувся гомін і незадоволені чоловічі вигуки.Офіціантка своїми незграбними рухами і руками перекинула тацю зі столовими приборами на чоловіка,який щойно зайшов,проте майже ніхто не звернув на це уваги,адже у барі гучно лунала музика.Чоловік лише глянув принизливим поглядом на дівчину,яка в ту же мить вибачилась і почала квапливо збирати прибори. Незнайомець,котрого зразу упізнав наш “спостерігач”, підійшов до столика, де сидів в його очікуванні той, дещо знервований тип. Обоє привітались і при цьому було видно незграбні жести й рухи чоловіка,що запрошував за столик новоприбулого.Ось тут наш спостерігач залишив пиво і почав пильно вдивлятись в цей, за його версією “театр”,який розпочав Андруш,відомий міській поліції аферист,котрому на диво завжди вдавалось виходити “сухим із води”. . .

*” доросле”-літровий кухоль пива.

kotyk
Насправді чоловоік був досить здивованим, позаяк Андруш – його давній приятель і сьогодні вони традиційно мали здибатися тут. Сам він працював у канцелярії. Звичайний конторний щур, не позбавлений вад запліснявілого консерватора, високий на зріст, худорлявий; сірість одягу, що натякає на скнарість характеру; кругле обличчя, яке обрамлює дещо підступний погляд; гострий ніс, не зовсім притаманний занудності його одягу – взагалі досить незвичний тип – зовні, здавалося б, протилежність Андруша, невисокого трохи опецькуватого та вкрай спритного хитруна. Одначе їх обох пов’язувала давня дружба, пронесена крізь роки з самого дитинства.

Перекинувшись кількома словами, Андруш і незнайомець підійшли до чоловіка, уже охопленого передчуттям певної події, принаймні, знайомства…
-Андруш!..
-Все знаю. Але зараз я буду непромовистим і перейду одразу до справи. Познайомся, це П. – суховато вів далі Андруш. – Він приїхав здалеку і погодився розповісти тобі свою історію… І можливо, П. отримає від цього якусь пасивну допомогу з твого боку.

—Франя—

Це сталось взимку 2000го року..гори…межа тисячоліть…я тікав від міського шуму і збирався зустріти Новий Рік у компанії улюбленого Scotch whisky (саме шотландського, бо там воно виготовляється на ячмені без додавання солоду і інших складових). Ввечері одного дня ,не згадаю коли саме ,бо тоді всі дні стали для мене масою, у двері постукали. “Напевно знов покоївка.” Чесно кажучи, це їх “тремтіння над клієнтами” починало надокучати. Відчинивши дверІ, я побачив перед собою жінку 25-30 років, невисоку на зріст, чорняву (мій типаж, подумав я), з тубусом в руках.

—Ziegfried—

П:
-Дело в том ,что очень долгое время, я отсутствовал в Европе и занимался археологией в Перу…Хм…как бы это Вам сказать…я начал чуствовать что схожу с ума….Понимаете,в одной из пирамид,я столкнулся со странными зеркалами на стене…Почему странными?Да по тому что ни Майа ни Инки,не пользовались зеркалами…Это вобще находка нашего времени,если позволите…Так вот …я посмотрел в одно из этих зеркал…и увидел свое отражение…нонсэнс в том, что отражение оказалось отражением 12ти летнего мальчика!!!Нет,без сомнений этим мальчиком был Я!!!… Но как? Это не мыслимо!!! на ум приходит только одна легенда, о роднике вечной молодости, который много лет искали канкистодоры…но его никто так и не нашел,и вобще это же легенда!!! Я никому не показывал…и похоже я оказался прав! Эти зеркала это страшная сила…Мне кажется, я начал молодеть…

—Tanjeta—

Дія дзеркала і досі мені незрозуміла. Воно показувало молодість, воно заспокоювало, воно розповідало про минуле і майбутнє як одну історію, воно показувало вічність, у якій було усе.

Тим не менш воно розповіло мені про зустріч із тією дівчиною. Я знав що вона буде, проте не знав коли і де. Але мені був відомий кінець цього несподіваного візиту.

—romuald–

П. розповідав і розповідав, а наш герой слухав його спершу з широко відкритими від здивування очима, а потім з усе більшим скепсисом: «Що він трусить? Якісь Перу, дзеркала, жінка… Якби я не знав Андруша, вирішив би, що мене банально «розводять». Але я ж не пацан якийсь малолітній, що поведуся на таке… Ага, мабуть, Андруш просто вирішив так незвично пожартувати, зараз скаже, що типу – «ага, диви як очі вилупив! Розслабся, це мій однокласник Коля! Доречі, ти помітив, як я гарно «спіонерив» фірмовий бокал «Хугардена» щойно?! ;) » Бокал дійсно був «приватизований» досить майстерно, тому на обличчі нашого героя потроху почала з’являтися іронічна посмішка.
- Зачекайте, П. – зупинив розповідь Андруш серйозним тоном, – здається нам не вірять…
Серйозність Андруша трішки здивувала чоловіка. В дитинстві їх називали в школі «Болік і Льолік» за іменами однойменного легендарного польського мультика «Bolek i Lolek»: він – високий і худий і Андруш – нижчий і трішки повненький, нерозлучні друзі, яких за їхні витівки пам’ятала довго вся школа. Від зовнішнього вигляду веселого і життєрадісного Андруша можна було чекати чого завгодно, а от що за сіреньким непримітним «Боліком» ховався справжній сценарист різноманітних хитромудрих «афер і розводів» здогадувався мало хто з «непосвячених». Андруш-Льолік в подальшому впровадив свої таланти в життя, ставши відомим в вузькому колі аферистом, а наш «Болік» тихенько собі тягнув свій хрест в міській адміністрації на канцелярській роботі. Про те, що процес «тягання хреста» мав свої деякі цікаві особливості знав лише Андруш… Взагалі, коли Андруш ставав серйозним, «Болік» відчував себе якось незвично некомфортно.
- П., покажіть дзеркальце хлопцю, – твердим тоном промовив Андруш
- Я невпевнений, що…, – почав було підозрілий чоловік
- А я впевний! Ми ж домовилися, ви будете повністю слухати мене, інакше про ніяку співпрацю не може бути мови! – відрізав Андруш тоном, який давав зрозуміти, що все аж надто серйозно…
- Добре, – тихенько сказав П., – і вийняв з кишені, загорнутий в тканину невеличкий предмет…
_________________________

—kotyk—

-Що там?
-Осколок дзеркала, який я знайшов під шаром грунту; досить чистий і негострий. Мені вдалося його пронести через кордон як річ особистого вжитку.

Друг Андруша дивувався – дзеркало як дзеркало; і що в ньому такого:
-Хм… Звичайне дзеркало…
-А чим воно не повинно бути звичайним? – дещо іронічно і не без легкої посмішки проказав Андруш. – Ти візьми його в руки і поглянь!

Той дивиться… Дивиться… Андрушеве “І що ти відчуваєш?” залишилося без відповіді. П. з якимось дивним співчуттям подивився на чоловіка і ледь відкрив рота, щоби додати щось, як раптом усіх здивував затяжний і якийсь віддалений звук від чоловіка:
-Боожее… – на нього враз почали напливати різні спогади з глибокого дитинства, які він майже ніколи не пригадував, але котрі залишали дуже глибоке враження у ті поодинокі рази в його житті, коли дивне поєднання навколишніх обставин і внутрішніх рухів давали помітний натяк на цю річ, створюючи зовсім неусвідомлений спогад у відчуттях. В образі застиг налито червоного кольору автомобіль, яким керував ще його дід дуже давно; до вигляду постали і якісь незрозумілі уривки сцен на кухні з кружкою; в дитячому садку на коврику, де валявся розкиданий конструктор; а далі – він відчув смак вівсяного печива, коли куштував його уперше… Чоловік поринув у той стан і зовні здавався неживим.
-Бооже…
-Невже це дзеркало здатне на таке? Ну що, що в ньому такого? – захопливо декламував П. – Воно має очисну дію! Воно вертає до першоджерел! Я насправді досі перебуваю в шоці від його дії. Я!… Я просто не маю слів… Це неймовірно!
-А якщо поглянути тверезо, – з вогником в очах підхопив Андруш, – ми з вами маємо чудову можливість… можливість, – задумався, – до чогось дуже вагомого. Хто нам її дав? Бог? Природа?..

Деякий час всі сиділи мовчки, зачаровані дотиком до божественого предмету. З певним сумом першим заговорив П.:
-На жаль, з того моменту, як я знайшов дзеркало, до мене почали надходити погрози. Спочатку я думав, що річ дорога людям просто матеріально. Тому запропонував віддати за неї гроші. Натомість у слухавку почув, що я ідіот… Але це не були звичні погрози. Я добре відчув, що люди знають про дію дзеркала і вони мають серйозні наміри. Але чорт забирай, хто вони? Звідки знають про дзеркало? Я написав скаргу до прокуратури Кракова і процедура далі повинна була відбуватися у звичному руслі. Спочатку я був викликаний до прокуратури і ми домовилися про план дій. Пройшло якихось два тижні і я отримав нову погрозу такого змісту: “Все змінено. Дзеркало має бути у нас. Ти починаєш дратувати!” Я миттю подзвонив до людини, яка займається моєю справою. І був дуже здивований – зі мною говорив сам пан головний прокурор і повідомив, що такий більше тут не працює. Далі він сказав, що не знає, хто я, і додав – більше до нас не приходьте – і поклав слухавку! Я дуже злякався, бо все зрозумів – ці люди мають вплив на прокуратуру!.. Почалися депресивні думки – як це так і що це означає? Я не міг… я не міг усе це пов’язати докупи. Я ж був у Перу. А вернувся додому в Польщу. Невже за мною слідкували весь час? Як вони знайшли мене у Кракові? Якщо це перуанці – як вони впливають на польську прокуратуру? Невже таке взагалі можливо?? Але ж по телефону зі мною говорив точно поляк, без акцентів…
-Петро! – звернувся Андруш до чоловіка. – Ти працюєш в канцелярії адміністрації міста, більше того, я знаю, ким ти працюєш.
-Так-так, я думаю, про це варто скзати П.
-Він уже знає, інакше не приїхав би сюди на Волинь з Кракова.
-Але… – з легким обуренням заперечував Петро.
-Я поясню. Я ніколи не залишаю людей без пояснення. Ти ж знаєш про людину П, про той мій вагомий образ-двійник, про якого я тобі все життя говорив. Так от ось він перед тобою. Це П. Ти ж звернув увагу на схожість цих букв?
-Ні. – розгублено відповів чоловік.
-Мої часті поїздки на канікулах, коли ми були ще у школі, відбувалися саме до Кракова. Ти знаєш, моя мама полячка і в Луцьк ми приїхали багато років тому. А до того наші сім’ї дуже дружили, а ми з П. відповідно, зналися ще з дитинства. Ми виростали і між нами все більше почала проявлятися якась іскра. Словом, ми з П. як духовні брати.
-Ааа, тепер все зрозуміло. Ось це і є той Він, про якого ти постійно розповідав! Приємно познайомитися. – Петро і П. потисли руки.
-Я про вас також багато чув. Ви прожили з Андрушем чимало моментів, які вас дуже пов’язали.
-Так, ми давні друзі…
-Ну от. Тепер ти розумієш, що я П. розказував, ким ти насправді працюєш в адміністрації. І спираючись на давній і глибокий зв’язок Польщі і Волині, я думаю, ти маєш певні можливості допомогти, навіть якщо про них ще не знаєш.
-Еее – трохи розгублено промимрив чоловік. – Справа дуже серйозна. І я дуже ризикую. – Петро був дуже вражений всією цією історією, але з самого початку відчув якусь включеність в цю і справа допомоги одразу ж впала на ентузаізм, тож Петро уже вважав її чи не власною ініціативою. – Справа відбудеться, але П. має трохи пожити у нас.
-Звісно! Я вже поселився в готелі. Грошей достатньо. Чи не могли б Ви…
-Давайте вже на “ти” – перебив його чоловік.
-… Чи не міг би ти якось дізнатися, що відбувається у нашій прокуратурі?
-Я ще й не таке міг би! Хоча це буде важко і, як я вже сказав, ризиковано. Принаймні, щось можна буде спробувати. Те, що Волинь і Польща дуже пов’язані історично, ще не дає ніякого сучасного зв’язку в тій справі, якою я займаюся. Правда, це звичайний логічний погляд. Але ти, Андруш, маєш дуже проникливий розум і чуття! Ти правий – певний зв’язок існує… В усякому разі думаю, нам треба сісти і обдумати план нашого розслідування. Моя робота має дуже своєрідні особливості. Давайте зустрінемося завтра. Сьогодні я вже надто емоційно виснажений; треба зібратися.
-Я згідний!
-От і чудово, – втрутився Андруш. – Мені вже треба йти. Завтра зідзвонимося.
-Тоді домовились. П., як ти до того, щоб відвідати замок і оглянути Старе місто? Це трохи розвіє нас і ближче познайомить. – запропонував Петро.
-Чудово!

Отже вони розійшлися. Андурш у своїх справах, а двоє – в замок. Лише пусті келихи пива на столі нагадували про їх присутність і розмову.

—edge—

Ось П. і Петро стоять перед в”їздною вежею замку.Вперше бачачи її, П. відчував себе дещо пригнобленим її величчю і могутністю.
-Я бачив раніше замок на фотографіях,але не думав що його вежа справить на мене ТАКЕ враження -мовив П.
-Так,вона дійсно вражає.
Придбавши квитки,чоловіки помандрували розгладати внутрішню частину твердині.Знаючи лише основні факти з історії,Петро не міг задовольнити зацікавленість товариша,отже вони вирішили найняти собі гіда.Раптом П.[надалі Піуш] побачив хлопчину років 20-25 ,що стояв в ніші стіни зліва від них з фотоапаратом у руках.Він щось кмітливо розглядав на папері,тримаючи його у лівій руці,потім швидко склав удвоє і, тримаючи фотоапарат двома руками, націлився на Стирову вежу і зробив фотографію.В цей час товариші наближалися до хлопця,який збирався було іти на інше місце,вибране ним з паперів.
-Непоганий апарат у вас.Я знаюсь на цьому ділі,адже сам полюбляю у вільний час знімати.Це у вас хобі,чи професія?-почав Піуш
-Дякую,я аматор і власне кажучи поєдную фото з історією: шукаю старі, які б не були,фото чи малюнки пейзажів Луцька, намагаюсь віднайти ті місця і зробити фото з такого ж ракурсу.
-Це чудова ідея.-мовив Піуш-Очевидно Ви знаєте історію свого замку,адже він стоїть тут понад п”ять століть?
-Так,звичайно!-дещо з захопленням відповів фотограф.
-Тоді чи не могли б Ви приділити нам 15-20 хвилин для того, щоб розказати його хронологію?
-З задоволенням.Завжди радий посвятити любого бажаючого!..
Так компанія почала свою прогулянку замком.Двоє “П.” з задоволенням слухали свого цікавого співрозмовника,проте ніхто з них тоді не здогадувався що випадковий знайомий відіграє велику роль в їх подальших пригодах…

—Ziegfried—

Тихо й невблаганно,по брукiвцi шерудiли двi пари чорних колiс. Машина м*яко зупинилась,i з вiдчiнених дверцят,до низу опустилася пара шкiряних “пiдкованих” на подошвi туфлiв…
-То я к ви кажете звали того князя,що помер з голоду? -не йнялося Пiушу. Здається усi проблеми вiдiйшли на другий план, i тепер вiн жив своiм звичайним життям.
-Iзяслав.Стрiла пробила йому щелепу,i вiн помер просто вiд того ,що не мiг iсти. Це споконвiчна проблема слов*янських шоломiв-вiдкрита нижня частина обличча…
Сонце сiдало,засвiтивши нiби вогнем замковi бiйницi.
-Нам час виходити-зауважив фотограф.Дирекцsя не любить коли вiдвiдувачi затримуються.Втiм як i iншi мешканцi замку…
-Якi мешканцi?
-…та нi,то я так…-якось дивно смикнувшись вiдповiв новий знайомий-Антонiно заждiть не зачиняйте ворота,ми виходимо!- заметушився фотограф- Iдемо панове,вже час.
Над головами на “бриючiй” пролетiло декiлька кажанiв.Сонце вже майже сiло, i в кам*яних стiнах оселилася холодна сiрiсть згасаючого дня.
За спиною жалiсно скрипнули ворота.Вечiрнэ повiтря наскрiзь насичилось прохолодою та запахом диму. Лiнивий вiтерець легко торкався гiлок ясена,зриваючи залишки пожовклого листя…
На серцi Пiушy чомусь стало болiсно. Болiсно,так нiби все це бачиш в останнiй раз,i так не хочеться нiкуди йти, а просто присiсти на хвильку i жадiбно на повнi груди ковтнути повiтря…i продовжити цю мить якомога довше… Кажуть що вовки перед смертю вiдчувають те саме, i йдуть…йдуть вiд своєi стаi до лiсу, i там на одинцi помирають…на одинцi iз собою i цiлим свiтом…ми завжди помираэмо самi… ми завжди помираэмо самi…
Вiн зупинився i мовчки поправив вiдвороти пальто.Незграбно озирнувся на башту,обвiвши ii сумним поглядом, i не брите лице Пiуша осяяла бездумна легка посмiшка…
На камiнь упав зiм*ятий недопалок Davidoff .У повислiй над площею тишi байдужо клацнув затвор…глухий щовчок…i тихе шерудiння чорних колiс вiддаляючуюся машини…

—Jonny—

Петро відразу розгубився, адже це був для нього шок. Він весь почав тремтіти і не міг промовити ні слова, чого не скажеж про молодого фотографа, він вдарив Петра по щоці щоб той прийшов до тями.
Петро ще декілька секунд стояв не рухаючись, потім різко почав обшукувати Піуша, вийнявши з карману пом’ятий листок із дзеркалом поклав собі у кишеню, у фотографа аж обличчя заніміло адже він чудово розумів що це, просто не міг повірити що Піуш взяв це з собою, опанувавши себе ніби нічого не було він спитав
- Що це?
-Та це так не звертай уваги, просто не хочу щоб це потрапило до рук міліції. Потрібно їх викликати чи як? Знервовано сказав Петро.
-Ти що вони тебе відразу візьмуть, навіть розбиратись не будуть, і ту дрогоцінну штуку яка в тебе також заберуть, ходімо скоріше звідси я знаю одне тихе місце.
Обоє поспішаючи пішли. Фотограф жив неподалік від замку і запропонував Петру зайти поки це все вляжится. Петро ніяк не міг відійти, такого раніше з ним не траплялось, і той запропонував зайти йому до ванни, щоб вмитись холодною водою і т.д. А сам швидко кинувся на кухню відкриваючі шухляди одну за одною нарешті знайшовши ніж який він тримав саме для цього випадку, став біля дверей ванни з очікуванням він почав вагатись, але опанувавши себе постійно повторюючи шепотом ти знаєш що це правильно, ти мусиш це зробити, Петро вийшов дуже блідий і той з фальшивою посмішко промовив проходь у зал, я зараз приготую гарячої кави. Ступивши крок Петра різко розвернувся ухилившись від удару вибив у противника ніж, майже не усвідомлюючи цього на рефлекторному рівні, і почав його душити.
Довівши справу до кінця, Петро сів руки почали ще дужче трястися, не розуміючи що відбувається і просидів так декілька хвилин. В голові лунало, але як.. як.. і він? Що ж це діється, але це лунало в нього в голові ще й у ванній, йому закортіло подивитись у дзеркало де він побачив свою смерть. Незабаром подзвонив телефон Петро взявши себе у руки підняв слухавку, дуже дивний, низький голос пролунав
-Дзеркало в тебе?
-Так відповів Петро, таким чином він думав що виграє час.
-Тоді далі дій за інструкціями, і позбався тіла.
Петро розумів що тепер не можна вірити абсолютно нікому, він миттю вибіг з квартири і відправився до Андруша, це була єдина людина на яку в цей момент він міг покластись.
Різними закоулками добираючись він постійно озирався не, чи не стежать за ним. Пролунав дзвінок Андруш відкрив двері не сподіваючись побочити там Петра. Розповівши усе як було Андруш тільки сидів і нічого не міг промовити, аж раптом він сказав.
- Ось чому воно так для них важливе.
-Для кого?
-Не знаю, відповів Андруш це дуже серйозні люди вони знали про кожен наш крок, ще до того як ми його робили, потрібно швидко звідси вибиратись тут небезпечно.
Виходячи із під’їзду до них підійшов чоловік у чорному, передавши мобільний телефон наказавши свої повикидати мовив, що вони можуть дати їм обом захист і зник. На іншому кінці міста в недостроєному будинку вони вирішили заночувати. Андруш сказав
- Ти розумієш Петро що з цієї ситуації нам вдвох не вибратись аж ніяк?
- А якщо просто віддати дзеркало цим людям які хочуть нам допомогти?
- Невже ти не розумієш що без нього ми їм не потрібні і при першій нагоді вони нас приберуть, навіщо їм зайві свідки?
- І що ж нам тепер робити?
Андруш зазернувши у дзеркало пригадав ще з далекого дитинства,що батько його вчив якщо хочеш щось заховати, то ховай в таку річ, яку не можна винести.
- Ми сховаємо його тут у стіні, промовив Анруш і обоє лягли спати.
На наступний день подзвонили і призначили зустріч недалеко від того місця де вони ночували, вони розуміли що іншого виходу в них немає і варто було спробувати, адже поки дзеркало в них з ними нічого не трапиться. Прийшовши на зустріч їх відразу примусили витягнути руки щоб їх зв’язати повторюючи, що це ж для їхньої безпеки, хлопці погодились, зненацька їм на голову натягнули пакети і посадили в автомобіль.
Прибувши до місця їх завели в якусь кімнату схожу на казарму, розв’язали і зняли кульки, там стояло тільки два обідраних ліжка і сіл з кріслами, їх відразу почали розпитувати про дзеркало, де воно чи використовували вони його і в яких цілях…. Із багато поставлених запитань Андруш зрозумів , що вони не до кінця розуміють яку має дзеркало силу.
Петро не витримавши почав кричати:
- Що тут діється? Хто ви такі? Чому привезли на сюди? І хто чорт забирай ці люди які вбили Піуша?
- Помовч! Промовив не знайомий чоловік. Ті люди дуже серйозна організація
- Та невже, промовив Петро істерично, але з певним сарказмом.
- Ви чули про ілюмінатів? Ця організація, хоче заволодіти вашим дзеркалом, і я хочу зрозуміти чим воно так особливе,і як з його допомогою вони збираються встановити новий порядок у світі, зрозуміло? Поки що відпочивайте, тут ви у безпеці, але завтра я хочу почути відповіді на свої запитання.
Коли чоловік пішов Андруш подивився на Петра, обоє вони розуміли, якщо дзеркало потрапить не в ті руки, то може бути кінець усьому.

—Tanjeta—

…Вона точно не із нашого століття, а може взагалі божевільна? На дворі мінус десять, а на ній парусинова накидка, у волоссі заплетене пір’я і при тому всьому золоті браслети на руках. Однак чи де дивнішою була річ у її руках – щось схоже на тубус було оздоблене дорогоцінним камінням, золотим напиленням і крихітними дзеркальцями. Та Піуш не здивувався дивачці, що стояла у дверях його кімнати. Адже дзеркало його попередило.
-Віддай те, що тобі не належить, – промовила дівчина.
-Воно і не твоє. Я все бачив і все знаю.
-Ти не розумієш! – викрикнула дивачка. – Його потрібно знищити! Інакше воно знищить тебе. Зазираючи у нього, тебе щоразу охоплюватиме щастя. Ти повторюватимеш це доти, доки зовсім не розчаруєшся у реальному житті. Його наші шамани створили, аби знищити іспанських завойовників, які бачили своє щастя лише у золоті. Вони винищували цілі племена інків, аби завоювати скарби нашого народу. У дзеркалі вони бачили істинне щастя, відрікались від золота, а потім і від цілого світу.
-Дякую за екскурс в історію, однак дзеркало тобі не дістанеться. – Із цими словами Піуш дістав пістолет та направив у сторону дівчини. – Сподіваюсь, тобі відомо, що за річ у моїх руках, тому раджу зникнути так само неочікувано, як і з’явилась.
-Як бажаєш. Однак знай, що не все те правда, що побачиш у дзеркалі. І те, що ти відтермінував свою смерть від моїх рук, про яку воно розповіло тобі напередодні, не означає, що на цьому усе закінчилось. Будь обережний. І ще одне – це дзеркало не єдине, у моєму «тубусі» знаходиться ще шість. Лише зібравши усі, їх можна знищити. Коли зрозумієш, що воно таки не твоє, поклич мене. – після цих слів дівчина зникла просто «увійшовши» у дзеркало шафи, яка стояла у кімнаті.
Піуш стояв наче паралізований. Ще б пак, йому щойно вдалось уникнути смерті, яку пророкувало чудо-дзеркало.

— romuald—


- Давайте, давайте, швидко валіть звідси, – хтось владним і нетерплячим голосом будив Петра і Андруша, ворушачи їх по черзі
- Блін, хто це ще? – сонним голосом промимрив Андруш
- Яка різниця? Немає часу пояснювати! – швидко промовив незнайомець.
В темряві обличчя чоловіка не можна було розгледіти, як друзі не вглядалися в нього. Чоловік майже випхав їх з кімнати, зачинив двері і повів по коридору. В приміщенні не було ні душі. Незнайомець відчинив двері на вулицю і сказав:
- Біля дерева стоїть «скутер», їдьте направо по дорозі, подалі від міста. На певний час зникніть. Не проявляйте ніякої активності. Станьте іншими людьми, змініться. Найкраще, щоб офіційно ви стали «трупами», подумайте над цим. Вас будуть шукати, шукати серйозно. Я б радив вам заникатися поки десь на Поліссі, навіть якщо на вас вийдуть, можна довго ховатися в бандерівських лісах…
- Зачекайте, а де ж ці… – спробував перебити монолог Петро,
- Пішли на наступні кола реінкарнацій, якщо ви про охоронців, – іронічно відповів незнайомець, – Зрештою їх було лише троє, мало шансів вижити проти такого покидька як я… А ті, що з вами спілкувалися, одразу поїхали. Шкода… Та чорт з ним, і так забагато трупів….
- Досить! Більше мене не перебивати! – різкий перехід, від якого в друзів аж мурашки пішли по шкірі, – Якщо ви будете слухати моїх порад і виживете, то зрозумієте, що переважна більшість тих, хто буде вам зустрічатися взагалі мало що знають про цю «річ». Вам будуть вигадувати різні фантастичні історії про спецслужби, таємні ордени, ілюмінатів та іншу фігню в стилі Дена Брауна. Швидше всього вас не будуть катувати і якось впливати фізично. Вони хочуть зрозуміти, чому Піуш вибрав саме вас. Він знав, що робив, хоча з вашої сторони може і здавалося, що він безпорадний хлопець. Для мене це поки загадка, але він рідко помилявся…
В темряві очі Петра і Андруша потроху стали обмацувати обличчя незнайомця в капюшоні, вузькі скули, гострий погляд, жовтувата шкіра. Обличчя людини, яка багато пережила і яку важко вразити чи налякати чимось.
«Мабуть добре, що цей хлопець на нашій стороні, – подумалося Петрові – інакше були б там, де і охоронці…»
- Отже, – продовжив незнайомець, – ваше завдання потрапити в Перу. Як ви це зробите, ваша проблема. Швидше всього, що не зробите – як це трапилося вже з багатьма. Але я не втрачаю надію. В Лімі, столиці, вас зустрінуть. Не питайте хто я і навіщо це роблю. Удачі.
З тону розмови друзі зрозуміли, що більше пояснень не буде і попрямували до «скутера».
- І вам удачі! – кинув на прощання Петро, – може ще зустрінемося. Постараємося вижити…
Андруш невесело посміхнувся і здавалося на обличчі незнайомця теж пробігла тінь посмішки…
«Скутер» полетів в сторону поліської глибинки….


4 коментарі

Add Your Comment
  1. ідея дуже цікава!
    але як на мене, треба хоча б визначитись щодо жанру, бо видко що Дехто хотів детективу, а Дехто щось з елементами фантастики..

  2. ну насправді це ще як глянути.
    адже якщо дивитися тверезо, цебто з точки зору здорового глузду, то ти правий.

    але якщо з позицій сучасного арту, то аж ніяк. ібо суть в тому , щоб кожен від себе залишив частинку і все… тут воно може не зовсім добре вийшло, позаяк усе ж таки якийсь сюжет автори намагалися витримати.

  3. А кто кто там должен был продолжение клепать?)))

  4. kotyk мав, але він фестиваль організовує тут :) надіюсь, в нього вистачить натхнення продовжити далі, або можемо зробити “Терра.Перезавантаження” і почати нову главу з зовсім іншого місця, наприклад, Перу чи Гондурасу :)

*