луцьк неформатний

Епіграф. Світ уже надто довго був божевільнею.

Матюкатися не можна, бо це погано! Нецензурні слова, окрім прямого посягання, можуть образити честь навколишніх людей. І навіть якщо людина і не мала такої мети, даний ефект може бути досягнутим. Ненавмисність призведе до поганих наслідків. Натомість якщо людина буде неегоїстичною, вона не зачепить честі навколишніх людей. Така людина – добра… Пан Ніцше відкидає таку постановку сутності добра, заперечує її. Натомість сягаючи углиб історичності та філологічності, заявляє, що всіляка “добрість” асоціюється зі знатністю, вищістю, благородністю. У той час, як “поганість” – це дурість, простота, бідність. Благородні, мудрі (“добрі”) люди свої вчинки відповідно називали. Те ж стосується низьких, простих, дурних (“поганих”) людей. Такі означення закріпилися за відповідними вчинками й увійшли в масову підсвідомість – такий собі архетип. З тим, вважає Фрідріх, поняття доброго і поганого встановлені.

Для рабів та обездолених необхідне існування зовнішнього світу, якому вони кажуть “ні!”. А від того діяльність рабів – їх помста агресивному зовнішньому – є реакцією. Вони наче приречені на це: зовнішній світ розпалює жадобу до помсти. Раби повстали! На противагу, дія благородних починається з себе. На собі ж вона й замикається. Щасливі, сильні не так (або й узагалі не) залежні від об’єкта свого подразника, ненависть до ворога зникає. Та в чужому світі ці благородні уподібнюються людям-звірям з жадобою помсти (ressentiment). Наприклад, під час завоювання чужих територій, війн. І ця прихована сутність вимагає періодичної розрядки (в цьому сенсі Ніцше виправдовує, пояснює необхідність воєн)! В результаті, будуть відголоски пригноблених, які вимагатимуть помсти. Культура спрямована на утихомирення, удомашнення звіра, вироблення з нього “людини”. Але разом із цим у ressentiment’а нівелюються прагнення до зростання. Людина подрібнюється – вона стає “кращою” з погляду культури, помірною, байдужою. І в цьому загальноєвропейська проблема. Зі зменшенням об’єкта зменшуються і “засоби”, на нього направлені: любов, повага, віра, надія. Вигляд людини віднині втомлює. Запанував нігілізм…

Розп’яттям Христа Ізраїль показує, що перемогла філософія простої людини. Парадокс: шляхетні ідеали подолано. З того часу відбувається все більша християнізація людства, яка виражається у “рятуванні” людства від “панів” та ідеалів, підносячи нагору погляди та сутність “поганства”. В цьому отруєнні людства християнством винна церква, але не сама її отрута, адже якщо церкви не існує, то “отрута” стає привабливою для інтелектуалів. Інше. Пригнічені та обездолені у безсиллі протиставляють себе “злим”, наполягаючи на своїй хорошості, доброті. Той, хто подібний їм – терплячий, скромний, справедливий. А внутрішньо це означає визнання своєї поразки, визнання себе рабом, пригніченим. І це перш за все властиво християнству – одухотворений самообман стосовно власної вищості, заявляє Ніцше. Якщо сягнути на історичний контекст створення християнської релігії, то проявиться паралель, позаяк психологія саме обездолених мас вимагала Рятівника, ідеал, інтелектуальну втечу від реальності у створені і проповідувані ідеали – і сам Рим в певний момент не встояв перед такою філософією і був змушений узаконити християнство як масштабний рух, який охопив цілу імперію! Так християнство є розсадником філософії обездолених, переможених, боротьби слабких проти сильних. Таким чином, “погане” видається за “хороше”.

Відповідальність – свого роду привілей свободи, який може дозволити собі людина, яка “сміє обіцяти”. Цією здатністю вона встановлює мірило вартості: кого вважати відповідальним, а кого – ні, і тим самим отримує перевагу над іншими. Та головне – її переконання у цьому привілеї призводить до появи сумління. Але що таке сумління? Це та річ, яка протягом історії через послідовність самозаборон через імовірність покарання та катування визріла у певну систему прийнятного, доброго. Але скільки довелося пролити крові за це перш, ніж дійти до “здорового глузду”. А за нечисте сумління людина відчуває провину. Перед ким і що це взагалі за явище? Моральне поняття провини походить від первісних форм взаємин між позикодавцем та боржником. Провина – це і є борг. Таким чином, відповідальний той, хто пам’ятає свою обіцянку віддати борг. Доки борг не сплачено, людина знаходиться у стані провини. Тоді далі. Не всі борги віддаються. І тому люди придумують еквівалент боргу – покарання! Ніцше заявляє, що сучасна теза про виправданість покарання через можливість злочинця не скоїти злочин (злочинця карають, бо він міг не скоїти злочин) є еволюційним (якщо взагалі можна використовувати таке поняття) продуктом людського інтелекту. В перші часи покарання застосовувалося саме як еквівалент боргу, як задоволення позикодавця, який замість боргу отримує можливість (моральне право, виправдання) познущатися над боржником. В давнину існувала ціла система “розцінок” того, яка частина тіла і як саме є еквівалентною якомусь боргу. Жорстокість та задоволення приносити страждання пронизує людську культуру. З цього походить явище справедливості, яке перше можна сформулювати як “за все треба платити”, форма взаємовідшкодувань. Але не більше! Не можна справедливість вважати реактивним явищем.

Якщо подивитися на руку і задатися питання, а чому вона саме так виглядає, чому так працює, то можна дати примітивну відповідь, що рука є такою, бо призначена для хапання предметів. Ніцше заперечує ту тезу, що предмети вивершились у свій теперішній стан завдяки меті, яку вони тепер виконують. Так само з покараннями. Мета покарання губиться у своїй процесуальності. “Корисностей” від покарання є велика кількість, а точніше, просто аспектів (проявів), оскільки зазвичай лише простолюдини надають покаранню ознак дійсної користі, не торопаючи, що покарання як інструмент виклику провини злочинця не спрацьовує, позаяк воно навпаки стримує будь-яке відчуття провини, оскільки злочинець відчуває розплату: ніхто ні перед ким у боргу – всі борги сплачені!

У відносинах теперішнього покоління з минулими панує певна провина перших перед другими, яка виражається у різного роду “шануванні”, наче б то своїм теперішнім станом покоління має завдячувати пращурам. Сплата своєї провини виступає наслідком страху щодо могутності древніх. І чим глибше в історію ці пращури сягають, тим більше “шани” вони вимагають. І так аж до прабатька всього роду – бога. Тому першопричина появи бога – страх. А вивершення християнського бога над усіма раніше створеними вимагає і найбільшого відчуття провини. У християнстві воно нездоланне. І тому проявляється парадокс: Христос жертвує собою заради всіх людей, тобто позикодавець жертвує собою, аби оплатити провину боржника!.. Озброївшись таким взірцем, християнин вдається до жахливих самокатувань.

Образом, що найбільше наближений до суті “торжества в останній агонії” (тобто аскетизм як торжество над самим життям! – на перший погляд) є аскетичний священик і його хитра роздвоєність: торжествувати і позбуватися будь-якого торжества водночас. Правда, ця роздвоєність означає тільки прагнення зберегти життя, оскільки аскетизм викликає до життя неушкоджені глибокі сили, які протиставляються гальмівним механізмам аскетизму. У цьому й проявляється суть аскетичного ідеалу. І той факт (Ніцше пише, що історія довела наявність цього факту), що ці життєві сили здобули перемогу над людиною, свідчать про її недужість. І ця недужість украй розповсюджена. Вона діє на противагу дужим і здоровим, адже головний ворог дужих – не сильніші, а слабші. Саме недужі ставлять під сумнів право на щастя і здоров’я здорових, змушуючи їх відчувати співчуття до них і провину до свого становища. Саме недужі підкопують людське життя, несуть зневіру у нього, у людину, у самого себе. На грунті цього виростає мстиве відчуття, ненависть до здорових, до переможців. І при цьому вони вдають милість, мудрість, любов, справедливість, змушуючи до провини переможців: дивіться, ви не такі, як ми, а ми – мудрі і справедливі, отже ви цим спричинені до спокути і розплати! Прагнення влади як тиранії над сильнішими якраз і властиве найслабшим. Вдавання з себе добрих душ, стражденність яких спричинена провиною здорових – ось їх характерна поведінка. Але цілком неможливо, щоб у певний момент дужі взялися за лікування недужих, тому для цієї місії історично постає аскетичний священик. Він має стати для них спасителем, провідником, пастирем, богом, примусом, тираном, здобути шану і визнання недужих. І охороняти. Охороняти від здорових і від заздрощів до здорових. Його місія і майстерність здорових робити недужими, а недужих – прирученими. Шляхом вправних маніпуляцій (духовності) він нейтралізує силу озлобленості, яка постійно зростає в його пастві. Озлобленість недужих на здорових він перетворює на поняття гріховності: у своїй недузі винний ти сам! Маніпулювання відчуттям провини – ось сильна зброя у руках священика. Цього обману інстинкту виявляється досить для того, щоб недужі (зборищем яких є церква) просто перебували в такому стані й далі: суть озлобленості переорієнтовується, а не дійсно зцілюється. Він пригальмовує чуттєвість – цю основу життя – і цим самим змушує поринати приручених в сон, гіпнотичний сон, коли останні свій стан безстражденності починають приймати за найвищу позитивну благодать. І це чуття ніщо вони називають Богом. Далі аскетичний священик дає людям механічну діяльність, в якій розчиняються страждання цих недужих, а разом із тим і вони самі, дотримуючись абсолютної регулярності, бездумної покірливості, самозабуття, недбальства до себе. Часто паралельно з цим діє принцип дарування радощів і зазвичай він виражається як радощі від давання радощів – любов до ближнього. І немічні це активно сприймають, радо гуртуючись у стадо. Якщо сильні радше втікають один від одного, то слабким треба об’єднання, щоб відчувати дух і силу громади. Врешті-решт мета досягається – первинний біль, що так сильно сковував недужих, угамовується.

Яка є противага аскетичному ідеалові? Може ті усілякі атеїсти, скептики, сухотники духу, антихристи? Ні. Вони так само є активними носіями аскетичного ідеалу, який лише формою, зовнішнім проявом ідеї, відрізняється від християнства. Якщо останні вірять в Бога як істину, то перші вірять в Антибога як істину, але вірять. Що ж тоді позбавлене такого патологічного шляху духу? Ніцше дає відповідь: істини не існує!..