2010
04.19

У попередній статті були сформульовані кілька положень, у які вкладається стан справ щодо так званої історичної душі міста. Увага зверталася на занедбаність, бруд, недоглянутість, неправильне будівництво, марнославність і деякі інші фактори. Мова про те, що деякі цінності, які лежать під боком, нівелюються, але поряд з цим напоказ виставляється нібито повага до них. Крім того, порушене було філософське питання, чи можна сягнути істини (якщо такий термін взагалі можна використовувати), якщо спочатку возвеличити щось, звертаючи увагу на прекрасні сторони, а потім розкритикувати, вказуючи на сторони низькі. Сьогодні я хочу продовжити розгляд цих особливостей і дійти до якогось висновку.

Вулиця Кривий Вал у тій частині, яка простягається від вулиці Лесі до вулиці Богдана і трохи далі, є музеєм під відкритим небом. В цьому імпровізованому музеї можна побачити доволі цікаві зразки раціоналістичного напряму архітектури, який був притаманний міжвоєнному Луцьку. В даній ділянці міста є велике зосередження будинків цього стилю. Деякі з них зовсім недавно були офіційно занесені до списку пам’яток архітектури; повішені таблички. Розуміння і визнання містом своєї архітектури – це чудово. Але то ще далеко не повно. Будинки, вулиці, закутки, як і будь-які експонати музею, вимагають бути виставленими напоказ. (Особливо це стосується такого міста як Луцьк, де історія була безпощадною до найкращих зразків будівництва і тому на сьогодні маємо те, що маємо.) Та в нас це поки, на жаль, не реалізовано. Це не стосується лише проспекту Волі, де можна стати на будь-яку точку й оглянути вулицю в комплексі. Як правило цьому надзвичайно заважають дерева! Дерева затуляють перспективу, дерева затуляють самі будинки, кидають тінь на вулицю. Звичайно, місто хоче повітря. Але в даному випадку (на цікавих та цінних своїм виглядом вулицях) це не спрацьовує. Озеленення міста та архітектура – речі несумісні! Саме тому, що ті історичні експонати, які не можна рухати в інше місце, губляться в листях дерев. Згадаймо вигляд вежі Чарторийських з минулої статті. Такі вулиці, як Стрілецька, Винниченка, Лесі Українки, навколишні території Старого міста, деякі окремі місця та інше, якби розчистити їх від ворожого озеленення, можуть постати в новому досить привабливому і, сказати б, європейському вигляді.

На початку XVIII ст. понад Глушцем збудували чималий костел, за величиною та конструкцією зрівнюваний з костелом бернардинів (Свято-Троїцький собор), запросили розписувати його відомого на Волині художника Юзефа Прехтля. Роботи Прехтля відомі і в інших костелах Волині. Через сто з гаком років російська влада скасувала і розібрала костел, проте приміщення монастиря залишилося функціонувати. Фрески Прехтля, якими також були вкриті і стіни монастиря, згодом замазали, затерли, побілили і забули… Тоді на подібні цінності взагалі мало зверталася увага, чого вартий, наприклад, дозвіл влади на розтяг замку на будматеріал. Тож на фрески плюнули в буквальному і переносному значенні і здавалося б, вони, як і багато іншого у той час, відійшли у минуле та на сторінки історичних нарисів. Але насправді частина тих фресок досі існує десь під набілом хрещатих склепінь! На це вказують ті, хто їх там навмисно шукав. Отже справа доступу до них нащадків – мабуть, лише справа часу і глузду. Зараз у цьому приміщення розташований військовий госпіталь та й, мабуть, нікому поки що діла немає до того, що збереглося на стінах. Але ж стіни існують, а фрески чекають…

В Луцьку люди звикли вважати, що існує лише те, що вони бачать. Особливо це стосується історичної культурної спадщини, яка, сказати б, більшою мірою прихована, аніж виставлена напоказ. Прихованими є фантастичні підземелля костельного комплексу бригіток, в якому зараз частково розмістився Замковий монастир. Одного разу вигляд цих підземель мелькнув на екрані телевізора і вразив своїм містичним виглядом! Арки, цегла, хрестові склепіння, два поверхи, довгі проходи і галереї – це просто надзвичайно! Можливо, частково ті підвали прийняли до себе підземелля палацу Альбрехта Радзивіла, на місці якого був зведений монастир з костелом на початку XVII ст. Підвали сполучені зі Стирем. Який тип того сполучення, мені сказати важко. Імовірно, це каналізаційна труба, які були чи не в усіх тогочасних спорудах біля річок. Можливо, є інші проходи. На жаль, інформації про це більш ніж обмаль. Як би там не було, це місце приховує великі таємниці, але воно (поки що?) закрите для очей і для знань лучан…

В Луцьку є багато зразків так званого цегляного неотинькованого стилю. Збереглися цілі вулиці та окремі чудові приклади, як от будинок у гущі забудови між Братковського та майданом Ринок. Раніше весь Луцьк виглядав так. Фантастичні вигляди показують нам старі поштові листівки і просто фотографії міста. Коли в 1945 році закінчилася Друга світова, постало питання про відбудову. Одним із наслідків було те, що оригінальний для кожного окремого випадку декор будинків збивався, а в цілому фасад тинькувався, тобто замазувався певним розчином для надання більшої міцності споруді. Будинки стали сірі та безликі. Наприкінці 1980-х цей тиньк змінювався на новий, але лише кілька будинків відреставрували до попереднього стану. Загалом же феєричність ковальської пластики та цегляної конструкції після цих “перебудов” змінилася на бездарність, сірість, плоскість совітських вулиць. Тепер навіть якщо й натрапити на старий будинок, то далеко не факт, що він матиме відповідний, властивий тій епосі, вигляд. Особливо це стосується вулиці Лесі та тих прилеглих до неї, які знаходяться ближче до Театрального майдану. Бо все таки в глибині (Романюка, Коцюбинського, Кривий Вал, Хмельницького, Сенаторки Левчанівської, Словацького та фрагментарно на інших вулицях) ще зберігається дух старих часів.

Сумні справи, які вимальовуються після цих розмов, можуть трохи розвіятися потенціалом, який в описаних речах зберігається. Ніхто не забороняє нам стати на інший погляд щодо самого себе і переусвідомити цінності, які приховані навколо. І хоча це нелегко, та все ж думається, що це поступово станеться.

Перегинаючи палицю то в сторону бездумного вихваляння, то в бік тотальної критики, в сумі отримуємо нуль. Що це за серединне положення? Цілком ясно та очевидно – середина не має ніякого напруження, вона мертва та безхребетна, вона не має позиції, позаяк її позиція полягає у розслабленні, тобто відсутності будь-якого вольового рішення. Тож чи можна казати, що “правда посередині”? Чи можна казати, що більш-менш об’єктивна картина намалювалася тільки тоді, коли перегнувши палицю в одну сторону, ми перегнули потім її і в іншу, щоб дізнатися, що там? Я стверджую – НІ! Серединне положення – це положення-ніщо. Воно ніщо не передбачає, ні до чого не спонукає і, зрештою, ні на що не претендує. Це навіть не байдужість, бо ця сестриця інколи буває від незнання, а інколи навмисно! Це перш за все несвідомість себе, міста і свого місця в ньому. А далі кажучи – елементарна охлократичність. Розслабленість – це природний стан справ. Але не для людини. На те вона культурна істота, що перетворює навколишній світ, використовуючи свої внутрішні мотиви, свою суть. В чисто теоретичному значенні критика Луцька в цих двох статтях дала позитив у тому, що ми знайшли багато низьких і брудних речей, а також речей прихованих і забутих, які раніше возвеличували, або просто про них не знали. Але в практиці, тобто у формуванні цінностей, це серединне розслаблення небезпечне. Людина, живучи в такому місті як Луцьк, повинна повністю усвідомлювати життя міста в контексті його історії та культури. Вона повинна напружитися і перегнути свою “палицю” в сторону виправлення помилок попередників, збереження і культивування надбань цілих епох, які з кожним днем стає все важче шукати й виявляти.


6 коментарів

Add Your Comment
  1. о, я був в військовому госпіталі, там такі товстелезні стіни, і взагалі все приміщення явно не з нашого часу :)

  2. Все це є дійсно наша гірка правда … І ваш перелік недбалого ставлення до пам”яток архітектури можна продовжити – мене просто убиває засилля всіляких рекламних щитів. Колишній Земельний банк взагані неможливо фотографувати у його теперешньому вигляді…

  3. фрески під штукатуркою псуються, але аж ніяк не зберігаються, а взагалі я незнаю чим саме штукатурять, але ось відомо що перед шуткатуркою і побілками різноманітними старі поверхні протирають різними розчинами для покращення нанесення наступного шару, це дуже псує фрески, також відомо що якщо щось було з домішками вапна то можна забути про той настінний живопис, вапно псує. також щодо штукатурки та побілок важлививм є те що коли пишуть фреску використовуються фарби з різними пігментами, з різним походженням, це означає що та побілка і буде діяти на них по різному, одні темніють інші жухнуть. треті зеленіють…
    тому якщо не взятись за реставрацію фресок невідомо що зними буде.. але ні, відомо, вони помруть.

  4. не факт, дійсно, що вони ще збереглися. але в одній книжці автор-архітектор пише, що вони там повинні зберегтися. може він точно знає, чим саме покриті стіни. зрештою, ми про це дізнаємося колись, або не дізнаємося ніколи…

  5. о, а ще, “На це вказують ті, хто їх там навмисно шукав.” – цікаво хто це?)

  6. так це ж оцей автор-архітектор, книжку которого я читав) Колосок, Метельницький. Хтось із них)

*