луцьк неформатний

*Вчорашня роза залишається в імені – голі маємо ймена.

Стає цілком неймовірним знати, що ця надзвичайна книжка італійця Еко написана вкінці ХХ століття. Середньовічне абатство, історичні події, філософські дискусії, логічні загадки, таємничі лабіринти підступних подій і все це нашпиговано величезною кількістю теологічних, історичних тонкощів, а сам схоластичний принцип ведення сюжету – чим не писання середньовічних авторів! Незліченна кількість символів, натяків, паралелей, напівтонів… Як зазначив один критик, у цьому творі є багато рівнів розуміння, як і сам автор заклав багато символічних підтекстів ув одному образі. І таких образів ціла купа…

Весь сюжет крутиться навколо втраченої другої частини книги “Поетика” Арістотеля. В чому суть цієї книги? Ніхто достеменно сказати не може, але всі за книгою полюють. Лише один її хранитель точно відає про написане. Він є зав’язком чи не всіх сюжетних інтерпретацій. Хорхе (хранитель таємниці Арістотеля, книги) створює усі можливі перешкоди на шляху тих, хто намагається дізнатися про думки Арістотеля. Водночас він є зачинателем богословських дискусій. Крім того, старий Хорхе – пророк долі людей і цілого людства. І навіть сам Вільям як антитеза Хорхе в усьому не може спочатку стати на рівних зі стариганом, щоб утворити дуалізм сюжету, який у повній мірі розгориться уже вкінці. А до того їм довелося пройти чималий шлях взаємної недовіри і суперечок, весь антагонізм яких зрештою показав справжні обличчя. Тут доречно сказати, що Хорхе є виявом певної патристичності в той час, як Вільям – схоластичності. І чи ж не вимальовується в такому разі тут символічне протистояння двох великих епох одного Середньовіччя, на чому й грає автор роману, позаяк сам є дослідником середньовічної теології і, очевидно, тонко розбирається на історичних текстах, які виражають суть боротьби.

Чи сміявся Ісус Христос? І чи взагалі Біблія дозволяє такий психічний процес як сміх? Що взагалі там про це написано?.. Біблія та її історія – речі суперечливі. І тому різні герої роману знаходять підтвердження для захисту своїх позицій. Хорхе дає такі аргументи:

Смішні образи наводять оману і викривляють подобу створеного світу, показуючи його навиворіт, а не таким, яким він має бути, яким він завжди був і завжди буде. Святий Бернард казав, що людина, яка зображає речі смішні та потворні, сама з часом стає такою і так на світ дивиться. Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся. Він не розповідав ні комедій, ні казок, лише прозорі притчі, які алегорично навчають, як заслужити рай. Сміх трусить тілом, спотворює обличчя людини і робить її подібною до мавпи. Сміх – знамення дурості. Павлін Ноланець і Климент Александрійський застрерігають проти цього. А Святий Ефраїм радить уникати непристойностей і жартів.

Його противник, який є втілення розуму, Вільям каже:

Маргінальні образки часто спонукають до усмішки, але ціль їх повчальна. Як у проповідь іноді доречно вставляти приклади, нерідко жартівливі, щоб зачепити уяву натовпу, так і в мові образів не варто цуратися таких витівок. Арепагіт вчить, що Бога можна пізнати лише через якнайбільше розмаїття речей. А Гуго Вікторинець нагадує: що подібність робиться неподібною, то більше під покровом страхітливих постатей відкривається істина, а уяву менше задовільняє тілесна втіха, і вона змушена дошукуватися таєн, які криються під потворністю образів. Святий Лавретній умів сміятися і говорити сміховинні речі. Сміх – властива людині річ, знамення її розумної природи, мавпи ж не сміються. Квінтиліан каже, що сміх варто заохочувати. Синезій з Кирени казав, що божество зуміло сполучити комічне і трагічне. А Авсоній радить чергувати серйозне і грайливе. Гільдеберт зазначав, що після серйозної бесіди треба дозволити й жарти.

Паралельно з такими дискусіями, які пронизують розділи книги, спалахуючи вряди-годи все палкішими суперечками, у романі розігрується ще один сегмент – історичний.

Францисканці й домініканці як представники жебрацьких орденів протистояли бенедиктинцям, які відзначалися особливим багатством. Маючи благородні причини для створення нових орденів, церква закладала бомбу свого майбутнього, позаяк принципи і постулати діяльності різних орденів утворювалися шляхом протилежного тлумачення Біблійних історій. З цього починалися вже далекосяжні соціальні наслідки такі, як створення різних антирелігійних громад, банд, які від первинної (анти)релігійної мети переходили до звичайних антисоціальних дій – убивств, грабунків, підступних махінацій, політичних підстав, зрад, внесення певної анархії. У книзі це подано через символізм дискусії про убогість Христа. Дійсно, чи був він убогим, позаяк його багатство полягало в його дусі та вірі, чи він не цурався земної власності, як-от права власності на свій плащ, оскільки не в речах суть віри? Обидві думки мають свої численні аргументи, підтвердження, прихильників. (Це протиріччя вплетено як таким собі історично-реферативним підтекстом роману, так і сюжетно, адже всі герої є представниками певних орденів і різних куточків Європи.) Але вони протилежні. Якщо францисканський рух набув радикалізації у вигляді спіритуалів, то були й інші рухи, які проповідували убогість і виступали проти влади. Такі рухи як катари та дольчиніани зрештою почали нападати на звичайних громадян, відбирати їхнє майно і знищувати його, вбивати багатіїв. Натомість члени бенедиктинських орденів часто також відходили від релігійної суті ордену до звичайної жадоби до наживи і розправи над “ворогами”. Завжди знаходилися такі умільці, які ті чи інші рухи використовували для своїх політичних цілей, і тому вся ця історія між найрізноманітнішими католицькими орденами й рухами настільки обросла політикою, криміналом, різношерстністю настроїв населення, що утворився величезний хаос, в якому уже ніхто не міг розібратися, хто яку мету переслідував, в чому винен і чиїм інтересам потурав.

Після смерті Папи Римського Григорія ХІ відбувся церковний розкол і в Авіньйоні починає засідати інший Папа на противагу Римському. Величезна політична баталія, яка розгорілася на всю Європу внаслідок цього, не могла не позначитися на діяльності орденів, різних сект, а відтак і не бути зачепленою в романі Еко. Вільям – мінорит. І окрім розслідування смертей, що трапилися внаслідок цікавості людей до таємниць Арістостеля і фанатизму Хорхе, він має ще й певну політичну місію в абатстві. Відбувається з’їзд членів ордену францисканців та посольства Папи для досягнення певних домовленостей. Папа Авіньйонський вважає єретичною тезу про те, що Ісус був бідним і не мав власноті, в той час, як імператор підтримує цю тезу, оскільки має свої глибокі причини. Таким чином, дискусія про вбогість Христа набуває не тільки теологічного, історичного, а ще й політичного вияву в романі.

Найбільш фантастично, феєрично і захопливо вражає розв’язка. Зрештою, стає зрозуміло, чому Хорхе захищав тезу про те, що не сміявся Христос. Стає зрозумілою його підозріливість, його всюдисущість. Втрачена книга Арістотеля є твором про комедію! Саме про комедію. Єдиний екземпляр книги залишається в бібліотеці абатства. Але чи залишається?.. Хорхе бачить у цій книзі такі речі, протиріччя яким штовхає його до маніпуляцій над смертями кількох людей, до підступних дій та махінацій. Ось його аргументи:

Бо її [книгу] написав Філософ. Кожен твір цього чоловіка зруйнував частину тієї мудрості, яку християнство нагромаджувало століттями. Отці церкви сказали про всемогутність Слова все, що треба знати, та варто було Боецієві прокоментувати Філософа, і божественну таїну Слова було зведено до рукотворної пародії, збудованої на категоріях та силогізмах. Книга Буття каже про будову всесвіту все, що треба знати, та варто було знайтись книгам Філософа про фізику, і космос було переосмислено як слизьку матерію, а араб Аверроес мало не переконав усіх і вічності світу. Раніше ми споглядали небеса, а бруд матерії удостоювали хіба що несхвальним поглядом, а тепер споглядаємо землю і віримо у небеса лише на основі земних свідчень. Але тут [у книзі], тут функцію сміху вивернено навспак, його піднесено до гідності мистецтва, йому відчинено браму у світ мудреців, зроблено предметом філософії, темою підступного богослов’я. І книга ся навчає, що мудрість полягає у звільненні від страху перед дияволом. А відтак – страху взагалі. Світ піде навиворіт і слуги диктуватимуть закони. І тоді всі темні сили тілесної матерії претендуватимуть на право віяти, куди забажає.

Врешті-решт стається бійка, через яку спалахує бібліотека абатства, а згодом і все воно. Стається величезна пожежа – майже все згоряє до тла. Згоряє і книга “Поетики” Арістотеля, книга про комедію.

Еко переходить до відвертих глибоких роздумів. Хіба не таким є лик Антихриста, лик, зображений у Хорхе? Антихрист може народитися і з самої побожності, з надмірної любові до Бога або до істини. Можливо, повинність того, хто любить людей, і полягає в тому, щоб ми не ставали рабами наших власних примар, щоб примусити сміятися з істини, примусити сміятися істину, бо єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини. Лад, що його уявляє собі наш розум, це немов драбина, яка слугує для того, щоб кудись дістатися. Але потім цю драбину слід відкинути, бо ми бачимо, що хоча вона й стала нам у пригоді, сама вона позбавлена сенсу. Важко змиритися з думкою, що у всесвіті не може бути ладу, бо він образив би волю Бога і його всемогутність. Але хіба може існувати буття, цілковито виткане з можливого? Яка ж тоді різниця між Богом і первинним хаосом? Хіба ствердження абсолютної всемогутності Бога і його абсолютної непідвладності його ж рішенням не тотожне доказові того, що Бога нема? Але як тоді міг би мудрець передавати свої знання іншим, якби не було самого критерію істинності?.. Зрештою, приходить старість, старість людини, а stat rosa pristina nomine. Nomina nuda tenemus.

finis Africae