2011
11.26

Було то трохи давненько, але не змогла не поділитися ЦИМ з народними масами)

Однієї погожої літньої днини , коли я ще була юна орлиця,а по землі ходили динозаври та дракони, вирішили ми з субутильниками  друзяками покататися на катамаранах. Отак от просто тобі – як тиць-пиздиць: «А пішли?», — «А пішли!»Сонце нещадно припікало в макінтош, тому валятися на піску і смажитися а-ля курка гріль на патику ну ніяк не хотілося, та й зовнішнім виглядом ми мало чим відрізнялися від печених раків. Мальовниче озеро Світязь дихало в розжарені обличчя і магнітом тягнуло в свої обійми (пля, я пісатєль-рамантег))).
Кортше…Був в нашій компанії один ну ду-у-уже яскравий індивідум, всі його називали Кулібякін, хоча хз як його насправді звали (вже потім я дізналася, що звуть його Сашка Кулиба)))Пан Кулібякін славився яскраво-рудим волоссям, веснянками, відмінним словниковим запасом матюків і дурнуватими вчинками.
Отож…Картина Рєпіна – стою я значить на пірсі, вся така задумлива, руки і боки і думаю про сокровенне – чи то з*їсти чебурек, чи то сходити в туалет…Позаду мене тихо, як досвідчений Штірліц, пдповзає Кулібякін і своїм ведмежим басом гучно так, прямо в самісіньку вушну раковину: «Ві-і-іка-а-а!!! А шо тово такеє – КА-ТА-Ла-Ма-Ра-НИ, шо ви на них кататися зібралися?» ТО, -кажу – лісапед  такий з педалями, тільки плаває.. «А-а-а…Ну ясно»,- протягнув він ,-а тоді багатозначно почухавши потилицю додав «А мона з вами?».Якщо чесно , я дупою відчувала, що Кулібяку на катамарани брати з собою не треба – ну не буває в нього все нормально, як мінімум роздавить якогос карася або горе-плавуна.  Але, змилувались ми і забрали це руде створіння з собою…
В пункті прокату «лісапедів, що плавають», нас чекав суворий дядько з червоним носом і в камуфляжному костюмі. Від дядька інтенсивно, як від цар-бомби, тхнуло бухарестом, але тримався він, я вам скажу, достойно. Я не знаю, як півгодини можна розповідати про правила поводження і керування таким «хитромудрим» космічним шатлом як катамаран, при чому пострадянського походження. Коли нарешті наш гуру і наставник закінчив свою проповідь, ми приземлили свої п’яті точки в чудо-посудину і попедалили. На все про все давалася година.
За штурвалом, тобто педалями, сиділи я і «корєш», а ззаді возсідали пан Кулібякін і задумливо дивилися на чисте плесо води. Нас так захопило, що запливли ми «дофігадалеко» від берега і тут Кулібякін видає епічну фразу (цитую без виправлення , цєкст самого аффтара))): “Рібята, паходу я хочу срати!”
–Мля, Кулібяка, а шо , до берега слабо дотягнути баласт?
– Нє, – каже, по ходу всираюсь…
Ми з братюнею, гучно вилаялись, типу “курвамать, руда скупа падлюкол, нах… ти стільки чебуреків приговорив?” І що ж його робити? Як говориться, “пріплилі”. І тут в Кулєбякіна загорається лампочка над макітрою (типу як в мультика х – “хароша мисля” прийшла) і він ізрєкає : “А давайте ви одвернетесь, а я спущу пердильника в водуну і відповідно відкладу там свою довгожданну личинку” ПОВІРТЕ, друзі, ми були КАТЕГОРИЧНО проти, але доля жорстока і вибору у нас не було. Загалом, поки ми намагались придумати аргументи для заперечення, Кулєбяка уже робив свої чорні справи.Ми намагаючись сконцентрувати свою увагу на мелодійному цвіріньканні чайок-бакланів-драконів-горобців, та кого завгодно, дідько забирай, тільки аби не чутим його пердіння в вир води, гошпадзі прости.
Кулєбякін нарешті справив свою природню потребу, а якщо висловитися по-хлопськи, загадив мальовниче озеро Світязь, та і каже : “Ну всьо, я сдєлав дєло, відчалюєм поскоріше, бо какашки зараз попливуть за нами і всі спалять, шо я срав з катамарана.” Ми почали інтенсивно натискати на педалі – раллі Париж-да-Кар нервово курить в кутку. І тут почався апокаліпси, Армагедон, кінець світу..Ох! Краще би сам Посейдон виліз би з озера і надавав нам дзвінких лящів, але…Кулєб*ячі відходи потрапили в лопасті катамарана і феєричним салютом почали розлітатися в різні сторони. Наче по команді “воздух!”ми з братюнею залягли на дно, прикривши руками бідні свої голівоньки. Коли вилізли з окопа, робачили дуже надихаючу картину – обісраний катамаран і спантеличена руда мордяка…До берега догрібали в німому мовчанні…Кулєбякін , вислухавши чергову порцію матів від дядька з червоним носом, заходився вимивати катамаран від «коричневої чуми».
З Кулєбякою ми не розмовляли цілий день=)А потім передумали – бо на Кулєбякіна ображатися не можна. В вересні Кулібяка виявив бажання поїхати в Камянець стрибати, але ми його не взяли…А якщо йому знов приспічить?)


Прокоментуй!

Add Your Comment
*