2012
11.24

Сенат шаленців Гармидер Луцьк
Вони – 7 пацієнтів психіатричної лікарні, всі різні, кожен з своїми «тарганами в голові», разом вони – «Сенат». Сперечаються, вносять пропозиції, роблять промови, ухвалюють рішення (дуже незвичайні рішення, скажу я вам…). Лікар дає їм простір для фантазій, робить їх учасниками експерименту, не заважаючи цій дивній організації. Все досить просто і разом з тим досить складно…
Втілити в життя цю п’єсу Януша Корчака – досить сміливе рішення «Гармидера» (аматорського луцького театру). Кожен з «сенаторів» дуже непроста людина – божевільний, але з своєю переконливо-логічною життєвою концепцією в голові і в цю концепцію треба вникнути та спробувати її передати глядачу так, щоб той повірив. На мою думку, загалом це вдалося – хоча б виходячи з того, що за кілька годин після закінчення вистави можна згадати кожного з учасників «великої сімки» з його «фішкою» поведінки. Та, власне, традиційні довготривалі аплодисменти стоячи по закінченню прем’єри підказують, що це не тільки моя думка…
В моєму баченні з «сенаторів» найкраще вдався Сумний Брат, недарма він перший в програмці серед дійових осіб :) (і це не тому, що знайомий з актором особисто). Просто тут було ось те враження, коли людина не грає, а живе роль, тобто «входження в образ» відбулося повноцінне. Навіть цікаво стало, протягом якого часу «образ» впливає на актора? Чи завіса – це автоматичне вимкнення персонажа, чи він ще може кілька днів десь проявлятися? В принципі, з Сумним Братом це не так страшно, ну проб’є часом на філософію, буває, а от уявити, що іпостась Полковника прокинеться раптом в мирному Юрієві і він почне всіх шикувати або заставить віджиматися від землі – страшно подумати! :) Я вже мовчу про Вбивцю чи того хлопця, ну … із «етіх» :) (хто бачив, той зрозуміє, про що йдеться)
Чесно кажучи, досить складно описати цілісне враження, не читаючи п’єси, я таки не зовсім вловив сюжет до кінця та і деякі думки, які намагалися донести. Швидше склалося враження більш емоційне, ніж логічне – відбиток окремих семи характерів. А ще запам’яталися танці (?) Сплячої Королеви, яка ніби ставала частиною декорацій… Більша частина вистави вийшла з суто чоловічими персонажами, єдина жінка, крім віртуальної Королеви, з’являється в самому кінці – «Гармидер» вирішив добряче випробувати акторські здібності своєї «сильної половини людства» з мінімальним втручанням «слабкої» :) (правда ще є хлопчик, який може і не хлопчик зовсім ;) )
Мабуть, досить складно, коли головних ролей то фактично немає, тому кожен в його «епізоді» має викластися на повну, показати свого героя… Якщо чесно, то професор та лікар мене щось не пройняли, видно, що хлопці «грали». Хоча, якщо вже придиратися, то здалося, що деяке «перегравання» було і в окремих «сенаторів», мабуть, так було по сценарію, що всі пацієнти були трохи «буйні», тому в певних моментах були чимось схожі, коли доносили свій «месидж». Я не знаю, як це написати текстом, але часом складалося враження, що для повноти картини не вистачає когось замкнутого в собі, якогось меланхоліка чи флегматика, такі всі виходили холеричні виступи з чіткими акцентами, розстановкою пауз, якось так… Це якщо придиратися :)
Все-таки я, схоже, не театрал, бо коли прозвучали фінальні репліки і почала засовуватися завіса, не зовсім зрозумів, що це вже кінець і думав, що це якийсь перехідний етап. Або якось треба було його чіткіше виділити для таких тугодумів як я :)
А може причина в тому, що «катарсис» для мене наступив в сцені, де Сумний Брат розказує казку хлопчику про Бога. Я не знаю, що там «гармидерці» творять зі звуком, текстом, світлом і грою акторів – але це було Щось! Я навіть не можу згадати зараз ту казку, а от те світле і добре, що було в ній і досі відчувається…
Хоча на певному етапі здається, що вистава може «винести мозок» напругою безумства, але врешті-решт «світло» таки перемагає. От люблю я таки «хепі-енди», їх якось не вистачає в буденному житті, особливо в такий от похмуро-осінній Листопад…
Можна, звичайно, порозписувати сценарій, згадати, як Полковник намагається постійно навести дисципліну і переконати в доцільності війни, Ресторатор при кожній нагоді згадує про свої страви, Вбивця вважає виправданим постріл за «хамство», а Баламут всіляко руйнує своїми витівками строгу атмосферу засідання Сенату – але це все краще побачити, побувавши на виставі, а якщо не побувати – опис буде недоцільним…
Так що, на цьому досить, дякую «Гармидеру»! Хоча в моїй особистій колекції побаченого від них «Гарольда і Мод» поки нікому не вдалося переплюнути, але «Сенат шаленців» – це таки та вистава, яку б рекомендував переглянути тим, хто не боїться деякої експериментальності і божевільності :) Якщо ви не втрапили на перший показ, в вас є шанс побачити виставу 2 грудня, коли буде друга прем’єра, яка, звичайно, буде ще більш відшліфованою і вдосконаленою!


1 коментар

Add Your Comment
  1. цікаво читати! не був, але сподіваюся, потраплю.

*